|
(оповідання-казка про Житарика)
Сталося це не колись і не хтозна де, а нині і тут.
Молоді здорові руки викинули Хліб. Повні міхи Святого випечено-рум'яного, духмяного безцінного скарбу лежало у сміттєвому ящику, бо хтось відмовився від замовлення, другий не подумав, що той Хліб можна було роздати потребуючим, а третій забув за нього і Хліб взявся цвіллю, почавши гинути.
— Бубусю, бабусю! Дивіться! Хліб! Багато хлібчика в цьому ящику! — промовив хлопчик років дванадцяти і, з сумом в очах, глянув на бабусю, яка, приклавши руку до серця, важко дихала від емоцій.
— Бачу, дитино, бачу цю наругу.
— І що будемо робити? Ми ж не залишимо його тут, правда? Хліб ще можна врятувати? — благально подивився хлопчина на стареньку, а в очах заблищала сльоза.
— Не залишимо, Тарасику. Зараз я зателефоную до нашої сусідки тітки Василини і домовлюся з нею, щоби забрала хліб для годівлі тварин, бо для людей, на жаль, він вже не годиться.
Наступного ранку Тарас прийшов до школи. Першим був урок рідної мови. Вчителька Надія Федорівна дала школярам завдання написати казочку. Хлопчина хвильку подумав і почав…
Дуже-дуже давно, коли ще Сонце було набагато яскравішим ніж тепер, а Чорна Ріллиця ще чорнішою ніж зараз, дві Добрі Руки кинули додолу багато золотих зерен, які розсипалися по всьому світу. Вітри та води теж допомогли Добрим Рукам в цьому. Та не всюди прижилися ті золоті зерна. То вологи для них забагато, то сонце надто сильно обпікало їх, то шкідники нищили, а то люди не вміли дати їм лад.
Та був один юнак, який куди б не подався і на яку землю не ступив би, всюди садив золоті зерна і виростали вони у великі, налиті життєдайною силою, колоски. Звали того хлопця Житарик — голубоокий, світловолосий красень зі щирим, відкритим серцем та веселою вдачею. А ще — великий трудолюб.
Почув хлопець, що на сусідній Рудій Ріллиці, в королівстві вельможі Млина відбудуться випередки землеробів. Хто переможе, той отримає за дружину його доньку красуню Колосівну.
Не довго думаючи, молодий Житарик набрав у наплічник золотих зерен та рушив до того королівства з благими та добрими намірами.
Йшов він три дні і три ночі. А коли наблизився до королівства, то одразу зрозумів це, побачивши важку червону глинисту землю — це й була Руда Ріллиця.
Впевнено увійшов Житарик до маєтків вельможі Млина, сміливо крокуючи до розораного поля, на якому мала відбутися пря.
Були там вже й інші претенденти на руку красуні Колосівни, яка сиділа на вміло викладеній скирті біля батька — поважного і всіма поважаного господаря тих земель та несміливо, з-під пухнастих жовто-гарячих вій, поглядала на молодих парубків, що готувалися до двобою. Важкі сонячні коси дівчини спадали на тоненькі плечі, сягаючи ніг, а золота одіж затьмарила все довкола. Ніхто з новоприбулих та місцевих не міг відірвати погляд від Колосівни.
Старий Млин лише скоса поглядав на доньку та підкручував довгі вуса, хитро посміхаючись. Його сніжно-біла сорочка, вишита золотими колосками та синіми хвильками, вирізнялася серед інших, а парчевий жупан додавав Млинові ще більшої значущості. Вельможа! Трудар! Тому й шукав такого ж зятя, аби мати поміч в королівстві.
На поле вийшов гукач Буханець і крикнув.
«Увага! Увага! Увага!
Хто ступив на Руду Ріллицю з чистим серцем і готовий до випробувань, прошу зробити крок вперед!»
Всі зашуміли. Почали оглядатися, аби побачити тих, хто вступить у боротьбу.
З натовпу почали виходити юнаки, чоловіки та навіть один старий дідусь став в ряд претендентів.
— Прошу кожного назвати своє ім'я, — голосно промовив Буханець і глянув на першого в шерензі.
— Я Орач! — вигукнув сильнорукий світловолосий хлопець і гордо глянув на присутніх, стискаючи міцні кулаки.
— А я Сівач! — так само задерикувато вимовив другий хлопчина, демонструючи відкриті долоні вкриті мозолями.
— Косар я! Чуєте?! — не відстаючи від попередніх вигукнув юнак і тупнув ногою, заклавши руки в боки.
Поважний Млин спокійно спостерігав за ними всіма і лише морщив носа. Його ж єдина донечка Колосівна виховано нахиляла голову в поклоні кожному, хто вже себе представив, стверджуючи цим його участь у боротьбі за її серце.
Далі себе представили Жни́вко, Калач, П’єц, Коровай і Батон. Навіть Цукор, Кмин та брати-близнюки Дріжджі доєдналися до суперників.
— А мене звати Житарик, — спокійно, з усмішкою на вустах та в очах, вимовив хлопець і оглянув усіх присутніх. — Здоров’я вам бажаю та щедрого врожаю!
Вельможа Млин стрепенувся, бо вже почав подрімувати, а в Колосівни блиснув вогник в очах. Вона, як і усім дотепер, кивнула головою, на знак згоди, й цьому парубкові.
Передостанній хлопець мовчав і ніяково дивився з-під лоба.
— А ти чого мовчиш? Чи тебе від страху половою засипало? — запитав у нього Буханець.
— Кукіль я, — знітившись відповів той. — Не знаю, чи можу тут бути, але мені дуже сподобалася ваша донька, — і глянув на Колосівну своїми темно-пурпуровими очима.
Дівчина кивнула і йому.
— А ви, дідуню? Хто будете і як вас звати? — запитав Буханець у дідуся, який сидів на ріллі, бо вже не мав сили стояти.
Старенький, не почувши запитання, продовжував сидіти на землі, заглибившись у свої думки.
Всі присутні переглянулися, але дідусь і не думав відповідати.
Але ж він серед претендентів!
Буханець покликав свого помічника Передайдалі та попросив переказати старенькому запитання.
— Дідусю, то як вас звати? — обережно торкнувшись руки діда запитав Передайдалі.
— Га?! Що?! Аааа! Та я Ціп! Ціпом мене зовуть. Хочу бути чимось корисний. Побачив, що всі люди кудись йдуть, то й я пішов. Може потрібна моя допомога?
— Ой, дідуню, дідуню, — похитав головою Млин і усміхнувся. — Хлопці, ану допоможіть поважному жителю і великому трудівнику нашої Рудої Ріллиці дійти додому і відтепер хай кожного дня вправні Перепічки доглядають старенького. Не гоже літнім людям самим бути. Помочі вони потребують і уваги. А ще шани, бо гляньте на його натруджені руки! — І в його очах блиснула сльоза.
Після цих слів двоє молодих чоловіків заходилися біля діда Ціпа. Обережно піднявши, повели до його господи, несучи на плечах, в придачу, два великих наплічники з всяким добром, подарованим вельможею Млином.
Як тільки за ними зачинилася брама на розоране поле ступили, опираючись на довгі міцні кросна, Жорна — справедливі, розсудливі судді, котрі мали визначити переможця цих випередок.
Два мудрих, важких від життєвого досвіду та знань старці з довгим сивим волоссям та бородами, одягнені в довгі, що сягали долу, білі сорочки й кожухи, всілися на дерев’яну колоду, котра кріпилася на чотирьох лабах і промовили.
— Чи готові ви — юні та не визрілі, молоді та не обпечені, молодецькі та не вивірені прийняти цей виклик?
— Готові! — як один відповіли змагальники.
— Ну що ж! Добре! Перед вами буде три завдання. Хто їх пройде з честю, той і стане переможцем.
Вдарили Жорна двома важкими долонями одна до одної так, що аж мука посипалася, на знак початку змагань.
— Хто з вас знає, що таке харч?
Замислилися Орач із Сівачем. Чухав потилицю Косар. Жни́вко глянув на Калача, П’єца та Коровая, а ті стенули плечима. Батон аж розтріскався від думок, але так і не знайшов відповіді. Цукор закам’янів вже від першого запитання. Кмин спробував щось сказати, та не віднайшовши потрібного слова, лише випустив з рота пар-аромат. Навіть брати-близнюки Дріжджі підходили-підходили до істини, але впавши думками, розвели руками.
Кукіль теж не знав, що це таке.
— Знаю, що це, — промовив Житарик. — Для чого ти ореш, Орачу? Для чого ти сієш, Сівачу? А що ж ти косиш, Косарю? Жнивку! Ну а для чого ж ти жнивуєш? А ви? — глянув Житарик на Цукра, Дріжджі та Кмина, а далі звернувся до Калача, Коровая і Батона, — хто ви є? Чиї ви будете і для чого живете? І ти, П’єце!? Невже не знаєш свого дару і призначення?
Всі ви вкупі — це і є харч, який не має ціни, бо без вас не буде Хліба! А він — основа!
Зробивши паузу він продовжив.
— Навіть ти, Кукілю, не зрозумів і не пізнав місця, де проживаєш. Отак бур’яном ростеш і не розвиваєшся. Не змінюєшся.
— Добра твоя відповідь, хлопче! А вам — стид, що не живете, а проживаєте свої дні та нічим не цікавитеся, — присоромили Жорна решту учасників змагань і насипали мірку солі.
— Друге запитання! — Спокійно промовив нижній Жорно. — Котрий харч є найціннішим?
І знову над Рудою Ріллицею зависла тиша, тільки на цей раз вона тривала не довго.
— Найціннішим є все те, що я виорюю! — Впевнено мовив Орач.
— Та ні! Найціннішим є те, що я засіваю, — крикнув Сівач і відвернувся від Орача.
— Та де ж то правда!?! Тільки те, що я кошу і є найціннішим!— Підвищив голос Косар.
Далі Цукор почав сперечалися за свою важливість. Дріжджі розбухли від злості, бо не змогли довести, що то саме вони є найціннішим харчем. П’єц аж розчервонівся і мало не луснув від люті, що знову не мав відповіді.
Калач, Коровай і Батон ледь не побилися за відстоювання своєї краси і досконалості. Жнивко з Кмином, похнюпившись, мовчали, бо не знали що то є.
— Еге-гей, годі вже! — крикнув верхній Жорно, аби навести порядок в тих змаганнях, які вже переросли в суперечку. — Кукілю! І ти не знаєш?
— Та ото думаю, що то я…— несміливо промовив той і ступив крок вперед.
— Та де ж то ти, чоловіче!? Де ж то ти.. — похитали сивими головами Жорна і сумно видихнули, насипавши ще одну мірку солі.
Зітхнув і вельможа Млин, а Колосівна стривожено глянула на батька.
— Як би кожен з вас себе не вихваляв, а важливі тільки всі разом! Невже ви ще цього не зрозуміли? Кожен на своєму місці має власну цінну ділянку роботи. Ти, Орачу, не можеш сіяти, бо ореш. Ти, Сіячу, не можеш косити, бо сієш. Косаре, хіба ти можеш випікати?
А що вартуватиме той Святий харч без Цукру, добрі Дріжджі? І не зліться, бо самі теж не вартуєте нічого. Чого ж ти, П’єце, потріскуєш злістю? Знову не знаєш своєї місії? Не зрозумів ще? Не відчув?
Ще можу зрозуміти Кукіля! Ну а ви? — Житарик повернувся в другий бік. — Короваю!? Батоне!? Калаче!? Ну хіба не соромно? Та кожен з вас має власну і неповторну красу й цінність! Ви ж Хліб!
Ви - результат спільної Святої праці!
Така відповідь Житарика змусила всіх стишитися.
Жорна перезирнулися і тихенько перетерли свої думки.
Вельможа Млин сидів, на вистеленій веретою скирті, нашорошивши вуха. Юна Колосівна теж не приховувала великої зацікавленості до того, що відбувалося на розораній землі.
— Настав час третього і найважчого випробування, — промовили Жорна.— Просимо всіх учасників підійти до нас.
Орач, Сівач, Косар, Жнивко, Калач, Коровай, Батон, П’єц, Цукор, Кмин, брати Дріжджі, Кукіль і Житарик наблизилися до колоди, на якій сиділи Жорна.
— Буханцю, хай виносять! — Звернулися Жорна до гукача, який супроводжував всю цю церемонію від самого початку. — А ви, шановні суперники, прийміть те, що вам принесуть і, не відкриваючи тих торбин, спробуйте відгадати що в них. Якщо ж не відгадаєте, то, коли останній з вас прийме остаточне рішення, відкиньте їх далеко від себе.
Ніхто й не підозрював, яким глибоко мудрим був цей задум досвідчених Жорен.
Одна за одною вийшли рум’яні Булочки-родзинки з невеличкими мішечками на солом’яних тацях і роздали всім учасникам. Кожен з них прийняв, з пухкеньких рук, ті тобринки і почав обережно обмацувати, щоби зрозуміти що в них. Хтось до них принюхувався, інший намагався визначити на «зуб». Були й ті, що постукували по тому таємничому предмету, захованому за шматком цупкого полотна.
Житарик був першим, хто зрозумів, що в клунку. Але дотримуючись правил, став чекати, поки останній з учасників зробить висновок і прийме рішення.
Ним став Кукіль.
Настав вирішальний момент.
Сильнорукий Орач, щиросердний Сівач, широкоплечий Косар, щедрий Жнивко, духмяний Калач, золотистий Батон, пухкий Коровай, ароматний Кмин, криштальний Цукор, гарячий П’єц, стривожені Дріжджі, хоптовий Кукіль перезирнулися і вже хотіли були пожбурити тими торбинками, як Житарик не витримав такої наруги і крикнув до них, зупиняючи їх дії своїми високо піднятими руками.
— Стійте! Зупиніться! Не кидайте! Не можна! Там же хліб! ХЛІБ! Розумієте? Навіть якщо він вже почав псуватися не кидайте ним, як якимось непотребом. І знову ви не зрозуміли! Не розпізнали! Пересолили!
Згадайте, що відбулося з одним народом-хліборобом, який був позбавлений права його мати, вирощувати і споживати, злим Нищителем?! Навіть за п’ять колосочків людей вбивали! Мільйони заморили голодом! Уявляєте? Народ-хлібороб заморений голодом! Тому, дотепер, українці, як ніхто, шанують Хліб, цінують кожну крихточку і обережно збирають в долоні зі столу, аби жодна не впала на землю. А якщо й впаде, то піднімають і цілують, бо ХЛІБ — ТО СВЯТЕ!
Після цих слів Житарика, суперники розв’язали мішечки, а там було по кусневі хліба, який починав братися цвіллю.
«То що нам з ним робити?», «Він ще добрий?», «Його можна їсти?», засипали запитаннями хлопця конкуренти.
— На жаль, вам тепер його споживати вже не можна, тому поділіться ним з пташками чи звірятками. Не бажайте більше, ніж можете спожити. Не виготовляйте більше, ніж маєте в тому потребу. Але, якщо вже таке сталося, то не допускайте Хліб до такого стану, а діліться ним завчасу.
Статечні Жорна піднялися зі свого місця, висипали на ріллю сіль, яку зібрали під час змагань, аби наситити ґрунт корисними речовинами і промовили: «Мудрий Житарику, знаємо ми якого ти роду. Будь благословенний на віки. Неси силу свого слова і діла до малого і старого. Хай згадують. Хай пам’ятають. Ти переможець, вірний сину свого народу!»
***
Невдовзі Житарик та Колосівна побралися і зажили у великій повазі та любові. Їхні володіння знову набули своїх попередніх кордонів, бо жителі Чорної Ріллиці випололи весь кукіль, що ріс між їх землею та Рудою Ріллицею. У молодят народилося багато дрібочок і дрібчиків, які вже змалку знали і вміли шанувати СВЯТИЙ ХЛІБ та ДОБРІ РУКИ, які його ТВОРИЛИ.
***
Вже десять хвилин, як пролунав дзвоник. Учні, здавши зошити вчительці, побігли на перерву.
Надія Федорівна підійшла до парти за якою сидів Тарас і старанно виводив літери на останньому, густо списаному, листку зошита.
— Тарасику, ти завершив?
— Так, Надіє Федорівно, тепер завершив.
Марія Дребіт (Голодрига)
30.11.2024 Португалія
малюнок авторки в ші
ID:
1027793
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.12.2024 10:45:38
© дата внесення змiн: 03.12.2024 10:51:28
автор: VIRUYU
Вкажіть причину вашої скарги
|
