Наїдене тіло не хоче тривоги,
Обніжене в тиші кидає у сон.
Даремні стають у майбутнє дороги
І мозок потрапив з думками в полон.
Від ранку до вечора час пролітає,
Немов у тумані театр тіней
А ніч без емоцій у постіль вкладає,
Лиш стук монотонний луна із грудей.
Покора зв’язала бажання і волю,
В безодню затягує цноту ідей.
Неначе віслюк який ходить по колу…
Мотузка, ярмо і байдужість людей.
Наїдене тіло не хоче тривоги
І полум’я гасне у серці без змін.
Стають зависокими хатні пороги,
А з часом прокинешся серед руїн.
2.12.24р. Олександр Степан.
Цікавий вірш! 
