Цей горобчик – Цівчик, друже,
Був міцним і добрим дуже.
Спів любив і дикі танці.
Із гнізда виходив вранці,
Лапки, хвостик розминав,
А тоді униз злітав
І шукав собі поживу
У садку, у парку – живо!
Якось виліз із гніздечка
І побачив друга – Цечка,
На сніжку лежав горобчик
І трусився, наче хлопчик,
Що до школи йде уранці
Без домашніх праць у ранці.
- Що з тобою, друже Цечку?
- Вже два дні не спав в гніздечку.
Сил злетіти вверх не маю,
Голод мучить. Помираю…
- Розумію. Сумно все це.
Та тримайся, друже Цече!
Зараз я позву родину,
Занесем тебе в хатину,
Вигрієм і нагодуєм.
Будеш жити! Чуєш?
- Чую…
Позліталися пташата.
Цечка занесли до хати
Й почали тілами крити.
Дали їсти, дали пити.
Відійшов він! Лап не склав.
Усміхнувся, заспівав.
«Ців-ців-ців», – знеслось в окрузі.
«Вдячний – мовив, - всім вам, друзі!»
Потім перед Цівком став,
В дзьоб його поцілував.
Будьте, як ці горобці, друзі! 
