НАВІЩО
Пам'ять зводить прикрі міражі,
поросли казки густим осотом.
Що ти робиш з почуттям, скажи,
душу рвеш словами ненароком.
Краще вже зробити в прірву крок,
чи ридати скрипкою від болю,
а вночі у розсипі зірок
поховати сльози і недолю.
Серце ж бо не камінь, ржі біда
не торкнулась струн його високих.
Ти незацікавлено, шкода,
чуєш коливань тонких потоки.
Очевидно не для нас весна
розписні готує привілеї.
Зведена безмовності стіна!
Пошкодуємо не раз про неї.
Плачуть струни скрипки про любов,
бо її в житті занадто мало.
Тиша не причина, а либонь,
збайдужів в розлуці, сил не стало.