Знов самотність жене́ та жене́
по підземках міської безодні,
обіцятиме, що від сьогодні
залишає у спокій мене.
Під світанок у гай заведе,
заблукатиме берегом річки,
як дівчисько, ще неповнорічне,
дзвінким сміхом на ім'я назве.
Я самотності вірю, авжеж,
що розтрощенний посуд - на щастя,
що дивитись всю ніч на багаття
не причина лісових пожеж.
Знов самотність вночі пожене,
на розмову завабить з безсонням,
втім забуде, що напередодні
обіцяла лишити мене.
Я самотності вірю, авжеж...