ПЕРШИЙ раз Максим відвідав цей заклад рік тому. Відтоді він тут став своїм. Кожного тижня, по декілька разів, приходив як не на стрижку, то на «укладку» чи косметичні процедури.
Кредом хлопця була фраза, яку він не втомлювався повторювати — «сєбя нада любіть».
Двадцяти трьох літній Макс сидів у зручному м'якому кріслі барбершопу і показово нервово гортав сторінки модного глянцевого журналу, очікуючи своєї черги.
— Жека, ну ше довго? Я вже десять хвилин чекаю, а в мене дєла! Мені нада тачку помити, а ти так повільно те все робиш! Давай по бистрячку!
— Та спакуха, Максік. Ще пятак і завершу! — відповів, модельної зовнішності чоловік, років ледь за тридцять і, причмокнувши власні пальці та відпустивши повітряний поцілунок в дзеркало, зняв з клієнта накидку. — Красава!.. Другий!?.
ДРУГИЙ — Іванко — «мамина вишенька». Двометровий красень з червоними пухкенькими щічками та м’яко вимальованим животиком під нещодавно купленим спортивним костюмом «адіком», в заморській поїздці, вайлувато тупцював на місці. До роботи нічого не мав. Нічим не переймався. Не брав собі дурного до голови, а тяжкого до рук, як кажуть.
А що йому? Життя вдалося. Он, відзначив свою «днюху» з таким розмахом, що аж європейські крутелики роти пороззявляли.
— Івасику, ходи мама тобі сочку влиє, бо ж жара яка!
— Ну мааааааа…
— Не мамкай! Тоже мені самостійний знайшовся!
— Я вже дорослий! Пішов двадцять третій!..
ТРЕТІЙ день Сергій сидів і думав над тим папірцем, з яким вчора, о шістнадцятій, приходили до його двору троє чоловіків, аби йому вручити повістку. Добре що баба Люська була вдома, завчасно помітила тих «ходаків» і наказала онукові не висовуватися. Тай сама сиділа в хаті тихо, наче миша.
— Ба, то що робити? Як кажеш?
— Та що-що? — передражнила стара онука. — Сиди тихо. Щось придумаємо. То не твоя війна і нема чого переживати за це.
Наближалася та сама година, що й вчора. Ще десять хвилин. В двох головах — вісімдесяти та двадцять трьох літніх, снувала одна й та ж думка — «чи прийдуть знову?».
Настінний годинник не зупинявся. Відбив. Четверта…
ЧЕТВЕРТА була на першому поверсі. Нова забудова, сучасне планування. Все за останнім криком моди. Павла….ой, ні!..,«Пашу» трохи злило те, що перший поверх, бо ж хотілося повище — щоби все місто бачити наче на долоні; щоб друзі тріскали від заздрості побаченого краєвиду…
Ще багато аргументів може наводити двадцяти трьох літній молодик своїм «родакам», які минулого місяця подарували йому ключі від трикімнатної квартири. Але вже як є. Поки що. Він зуміє їх переконати, що треба робити обмін з доплатою на ще щось потужніше. Він же у них один!
— Привіт! — на східцях зупинилася молода дівчина і з викликом глянула хлопцеві в очі.
— Привіт! — відповів він і розплився у широкій посмішці. А в голові вже запрацювали всі можливі рідини, моделюючи мільйон способів «захомутання» нової «жертви». — Не підкажеш яка година?
— П’ята…
П’ЯТА модель розкішної німецької цяцьки «Audі» мчала на шаленій швидкості по центральній дорозі, незввжаючи на дорожні знаки, розмітки та, зрештою, правила. За кермом сиділа двадцяти трьох літня «киця» і з під накладених вій вузькооко дивилася на нічне світло ліхтарів, яке разило очі.
— Машка, може вже досить гасати? Давай завязуй, а то мєнти приклеються! — намагалася нарозумити подругу Саша.
— Ой… да щяс… Я тіки увійшла в кураж, а ти мене ламаєш!
— Машка! Тормозииии!!!..
Всі пасажири переповненої машини голосно кричали.
Машина злетіла з дороги і, перекинувшись декілька разів, врізалася в дерево.
— Ну що там, товаришу лейтетнанте? Є живі?
— П’ятеро мертвих. Лише одна жива. Шоста.
ШОСТА таблиця, остання, із запропонованих тестових завдань, виявилася найскладнішою. Анатолій вже вісім років «рахувався» закордонним. Тобто він приїхав до батьків в п’ятнадцять. Пробув рік і повернувся в Україну. Через рік знову приїхав. Возився туди-сюди. Так тривало до 2022 року. Вчитися не хотів, а підробляв з батьком на будові, тому вже трохи знав мову. Читати — щось читав. Писати — щось писав. Розмовляв теж.
Батьки Анатолія вирішили подати документи на громадянство. Переконували і сина долучитися. Він мав сумніви. Щось невидиме тримало серце і розум хлопця, хоч і погодився з рідними відвідувати курси. Але, коли прийшлося стати сам на сам у двобої з іноземною, та ще й за індивідуальним столом, без змоги підглянути в сусіда по «нещастю» німця й сусідки бразилки, вже не кажучи про батьків, які сиділи в самому кінці зали, двадцяти трьох річний хлопець розгубився і ніяк не міг зібратися з думками. На практиці все було дуже складно. Особливо та остання сторінка.
«Якщо у когось з вас виникнуть запитання в процесі роботи над завданнями, можете підняти вверх палець, як знак того, що потрібна допомога і я підійду», — бриніли в голові слова екзаменатора.
Юнак ще раз глянув на завдання і підняв вказівний палець правої руки вверх.
— Слухаю вас, — тихо промовив екзаменатор, підійшовши до Анатолія.
— Я передумав. Пробачте, але мені потрібно вийти звідси.
— Юначе, в цьому приміщенні діють чіткі правила і якщо ви зайшли зі всіма, то й вийдете зі всіма.
Наступного дня, після батькових вмовлянь і материних сліз, хлопець сідав в бус і повертався в Україну. А вже через тиждень долучився до друга дитинства Петра на тренувальному зборі в Яворові.
В телефоні лунали звуки трейлера пригодницького фентезі. Анатолій відчув себе головним його героєм — хлопець їхав на боротьбу з темними силами. Він був Сином, який має принести перемогу. Сина Сьомого Син Сьомий…
СЬОМИЙ день поспіль Катерина проходила по цій вулиці. Не те щоби свідомо. Ноги сами несли її по ній. Голова не встигала за ними.
В понеділок пройшлася просто так. Аби забутися. У вівторок знову пішла нею, бо дівчину зацікавило тюльпанове дерево, яке побачила в одному з дворів. Середа знову покликала Катерину пройтися тихою затишною вулицею, щоб відволіктися від неприємних спогадів. У четвер ініціативу перейняли ноги. Пішли тим самим маршрутом, бо голова думала, а серце плакало. П’ятниця зустріла, чимчикуючу дівчину, дощиком. Коротким і теплим. Субота вималювала нові мрії та надію на те, що не все так погано і що дівчині обов’язково ще пощастить у коханні, адже в двадцять три роки життя не закінчується, навіть якщо тебе залишає коханий хлопець, пішовши до найкращої подруги. Жорстока класика.
Сьогодні неділя. Катерина впевнено зайшла на знайому вулицю. Швидко пройшла перших сто метрів і зайшла в бар, який минулими днями оминала.
В день свого народження вирішила перегорнути цю життєву сторінку.
— Мені каву і шматок штруделя, будь ласка.
— Можете сідати за столик. Вам принесуть ваше замовлення.
Дівчина зручно вмостилася на м’якому диванчику. З великого екрана телевізора лунала пісня, яку виконувала молода українська співачка Lelu.
«Точно! Від завтра новий відлік!» — прийняла рішення Катерина, а співачка продовжувала свою пісню приспівом, закликаючи рахувати разом із нею: «Раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім…»…Вісім. Вона восьма.
ВОСЬМА «швидка», як і сім інших, стояли на центральній площі міста, чекаючи на церемонію освячення священниками всіх конфесій місцевих парафій, аби потім вирушити в далеку дорогу на передову.
Володимир був серед багаточисельної кількості містян, які прийшли, щоби долучитися молитвами підтримки та побажаннями щасливої дороги тим, хто був у складі медичних команд і водіїв.
Свячена вода, почергово, рясно вкривала собою всі авто. Люди гомоніли та обмінювалися відчуттями. Поряд з радістю, що містяни змогли, спільними зусиллями, придбати ці машини, крокувала й велика тривога і хвилювання, бо всі добре розуміли, куди вирушать «амбулансії».
— Слава Ісусу Христу, отче, — промовив Володимир, звернувшись до священника, якого знав з часів навчання в дяківсько-катехитичній Академії.
— Слава навіки Богу! Радий бачити вас, брате Володимире. Як ся маєте?
Де ви зараз?
— Та от працюю, отче Андрію, в місцевій поліклініці.
— На щастя мені не дуже туди придається, — усміхнувся священник, — а то б, в протилежному випадку, мали б там зустрітися.
— Маю до вас прохання, отче.
— Кажіть, Володимире. Слухаю уважно.
— Благословіть на щасливу дорогу. Я теж їду з однією з цих команд. Але мої батьки не знають. Прошу вас, як батька. Благословіть…
Про що була подальша розмова, а вона тривала ще довго, ніхто не чув, окрім Бога,
але двадцяти трьох літній Володимир відбув на фронт.
Сьогодні, в батьківському домі молодого фельдшера зібралися всі родичі та сусіди. Зараз вони вирушать на поминальну службу.
«Упокій, Господи, душу раба твого Володимира», линуло під купол в день дев’ятий…
ДЕВ’ЯТИЙ день вересня. В Україні відзначають День борщу. Уляна готувалася до масового святкування, яке було заплановане на сьогодні в парку відпочинку.
Молода жінка переглянула список продуктів, складений ще звечора і рушила на ринок, аби придбати свіжі овочі та м’ясо.
Дещо вже мала заготоване раніше і воно зберігалося на її робочому місці — в їдальні, де працювала головним поваром.
Уляна, готуючись до таких серйозних міроприємств, підходила до них зі всією відповідальністю, а тому надавала перевагу власноруч обраним продуктам.
Вчора, в бухгалтерії, їй видали певну суму, яку жінка мала витратити на продукти. І сума була чималенька, бо й порцій мало вистачити чи не на все місто. Так розпорядився мер і вона не могла його підвести.
Отож, зайшовши на ринок, Уляна чітко знала між яких рядів мала направитися, щоби швидко зробити покупки. Вона це часто робила, а тому була добре знайома з продавцями.
— Дай вам Боже щастя, бабуню Ірино!
— Дай Боже і тобі, дочко, — відповіла старенька. — Ти куди так поспішаєш?
— Сьогодні свято борщу. Буде велике святкування в нашому парку, тому спішу, аби встигнути все купити та приготувати.
Біля старенької баби Ірини зібралося багато покупців. Як і завжди. Старенька торгувала власно вирощеними овочами, які мали не лише хорошу якість, а й товарний вигляд. Погомонівши з бабунею ще п’ять хвилин, Уляна, розрахувавшись з нею, рушила на м’ясний ринок, який був поруч.
— Здоров, Улю! Вітаю в м’ясому царстві! — здалека привітався дядько Стас.
— Добрий ранок, дядьку! Мені як завжди, але в два рази більше.
— Ото ти ненажера, — пожартував чоловік і почав вправно вкладати на ваги соковиті кусні яловичини з кісточкою.
Уляна потягнулася до сумки, щоби витягти гаманець і розрахуватися з м’ясником, але рука вперто його там не знаходила.
Тим часом, двадцяти трьох літній злодюжка сидів неподалік базару в закинутому приміщенні й рахував вкрадені гроші. Він так захопився, що й не помітив, як до нього наближалися поліцейські. Ця «ходка» у Юріка вже десята…
ДЕСЯТА Божа заповідь гласить «Не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого».
Так вчить людей Святе Письмо, так мали б вчити люди своїх дітей. Й багато хто так і робить. Тільки не Зеник. Сам того не навчений, не вчить і своїх синів Олега й Остапа.
— Ольку, ану йди сюди! — крикнув батько Зеник і взяв до рук тонкий провід.
— Навіть і не думай, — насмішкувато вимовив старший син Олег, якому нещодавно виповнилося двадцять три роки. — Більше ти нас не битимеш. А ми, відтепер, робитимемо те, що захочемо.
— Ах ти ж су..й сину! Зараз я тобі покажу!
Чоловік замахнувся складеним втроє проводом і вдарив ним… до землі. Олег глянув на батька і зрозумівши, що відтепер той не має над ним сили, сказав.
— Отож! Все, що було твоє — тепер моє. Шукай документи на хату. Завтра порішаєм з цим. Вона тепер буде моя. І на сусідку Ванду не заглядай. Вона теж моя. Поняв?
Зеник стояв посеред хати з опущеними плечима все зрозумівши. Наближався його кінець — моральний, а з часом і фізичний, бо духовний він давно втратив.
На подвір’я зайшов його молодший син Остап, який ще був школярем.
— Батя, я сьогодні в гуморі, — ледве вимовив нетверезий хлопчина і копнувши ногою двері увійшов до кімнати. — Ого! А шо так пєчяльна? Вітайте! Я закінчив одинадцятий!..
ОДИНАДЦЯТИЙ вагон був у кінці поїзда. Любі прийшлося бігти, щоби встигнути зайти в нього з дітьми та валізою. Двоє малюків — трьох і п’яти років ледве встигали дріботіти за мамою, яка щосили тягла все на собі. Вони їхали до бабусі Лесі і дідуся Ореста, бо залишатися в їхньому місті стало дуже небезпечно.
— Мамо, хочу пити, — попросила трирічна Оленка в Люби.
— Зараз, рідненька, зараз. Давай ми всядемося, розкладемося і тоді я все вам дам.
Поки Люба вкладала велику валізу під віко сидіння і діставала з наплічника бутерброди та воду, старшенька Златочка вже міцно спала на сусідньому сидінні, навіть не роздягнувшись.
На очах двадцяти трьох річної жінки заблищали сльози. «Мої крихітки… Скоро ви будете в безпеці».
— Алло! Любка, привіт! Як ви? Встигли? Як діти?
— Привіт, дорогенький! Яка я рада тебе чути! Так, ми встигли і вже їдемо. Завтра будемо в твоїх батьків.
Чоловік Люби був на війні. Йшов другий лютий. Місяць дванадцятий…
ДВАНАДЦЯТИЙ поверх фешенебельної багатоповерхівки був відведений під ресторанний бізнес. З раннього ранку і до пізньої ночі там сотнями снували шеф-кухарі, їхні помічники, офіціанти, прибиральники, постачальники, а також тисячі відвідувачів, які з великою цікавістю обирали великі чи маленькі ресторани, кафе, бари, паби і заклади швидкого харчування.
В окремо відведеній зоні поверху знаходилася, прихована від звичайних клієнтів, ВІП-зала, у якій проводили вечірки чи навіть весілля елітні верстви українців.
Музика гриміла, гості танцювали. Столи ламалися від надмірної кількості наїдків і напитків найвищого гатунку. Зала потопала у розкоші дизайнерської вишуканості.
Двадцяти трьох річні наречені Руслан і Зоряна готувалися розрізати десятиповерховий весільний торт…
— Здоров, бро! Вітаю, чувак! Чув ти женився?
— Та вроді того, — відповів Руслан.
— А шо так печально?
— Та бабла відвалили… на лімон, а тут який дурак виклав фотки в нет. От тепер маємо «вісілє»…
…Волонтерка Настя зайшла у ФБ, щоби глянути, як люди реагують на новий збір, який вона розпочала. Завдання — зібрати п'ятдесят тисяч гривень.Чи вдасться? Хтозна.
На картці лише п’ятсот гривень, а під дописом дванадцять лайків.
Хтось невідомий поклав тринадцятий…
ТРИНАДЦЯТИЙ постріл Микити був настільки вдалим, що сам тренер здивувався. Він вже давно не влучає в молоко.
— От це я розумію результат! Молодець, хлопче!
— Та все це дякуючи вам, Дмитре Івановичу. Я б сам не досяг таких результатів.
— Ну не кажи, не кажи! Без твого таланту я б нічого не зміг зробити, — промовив тренер з кульової стрільби і поплескав двадцяти трьох літнього хлопця по плечі. — Йди відпочивай. Завтра продовжимо тренування.
Микита вже не чув слів чоловіка, бо бігцем направився до виходу зі стрілецького клубу. Хлопець досяг мети і тепер пишався сам собою — він перед тренером дав слово, що зможе вибити дванадцять з дванадцяти. І зміг. А потім… потім хлопець дав завдання сам собі і пообіцяв, що якщо здійснить його, то вирушить на фронт.
Мішень. Приціл. Постріл. Центр яблучка.
У Микити дуже мало часу. Всього чотири години. Ще стільки треба встигнути, а вже чотирнадцята…
ЧОТИРНАДЦЯТА чергова сесія міської ради розпочалася спокійно і обіцяла пройти без ексцесів. Явка була стовідсотковою. Всі чемно сиділи на своїх місцях і злагоджено піднімали руки на заздалегідь домовлені питання. Як по маслу. Чи може як в діжці з медом — все солоденьке і корисне для себе коханих.
Якби не ложка справжнього дьогтю, то та ідилія була б вічною.
Раптом відчинилися двері і до сесійної зали, зі штовханиною та криком, увійшла юна дівчина.
— Вітаю, не шановне панство. То як вам тут засідається? Вже все подерибанили?
Поділили? Кишені не порвали? Де ваша совість!? Де ваша честь, коли в країні війна , а ви…
Вона хотіла продовжити, але їй затулила рота міцна чоловіча рука.
— Охороно, ну чому ви дозволяєте таке свавілля? — крикнув до двох міцних чолов’яг головуючий.
— Виправимося, виправимося, — пролепетали ті і, схопивши дівча в свої лабети, винесли за межі зали.
— Продовжуємо працювати, шановні колеги. Нічого не сталося. Всі зрозуміли?
Юна активістка сиділа на східцях з запухшими від сліз очима. Вона так легко не здасться. Сьогодні вона прийшла сама, завтра їх буде більше.
До дверей міської ради підходила група молодих людей. Серед них була Яна — вчорашня героїня переляку депутатів.
Їх було п'ятнадцять…
П’ЯТНАДЦЯТЬ хвилин було достатньо для того, щоби вона прийняла рішення.
Сівши за стіл, Раїса — молода двадцяти трьох річна жінка, яка полюбляла легкі гроші, швидко написала чорновий варіант оголошення, прочитала його кілька разів і роздрукувала на принтері. З цією частиною завдання вона справилася.
Потім лише порозклеює їх на дошках оголошень міста.
А тепер залишилося викласти публікацію на своїй сторінці у ФБ та сайті міста.
«Чому ж ніхто не телефонує?», запитувала сама в себе Раїса.
Коли пролунав дзвінок.
— Алло. Слухаю. Добрий день. Так, це я. А чому ви так зі мною розмовляєте?
Ні, не соромно. Не хочете, то не платіть. Знайдеться хтось інший.
Жінка кинула телефон, супроводжуючи його вільне падіння на диван нецензурною лайкою.
Все місто вже обговорювало об’яву Раїси. Хтось, анонімно, взявся повторити її вчинок, хтось обурився, хтось промовчав, а хтось відверто критикував, бо здавати квартиру для біженців в три рази дорожче звичної ціни, це ще той «героїзм».
Раїса нервово кусала нігті. За ці дні їй зателефонувало п’ятнадцять людей, але ні з ким не дійшла згоди. Їй байдуже, що біженці не мають коштів. Вона не буде втрачати свої гроші через чиюсь біду. Ще чого. Є момент, треба з нього користати.
Ще один дзвінок з нотаціями та повчаннями. І цей був лише шістнадцятий…
ШІСТНАДЦЯТИЙ місяць її син перебуває в російському полоні. І вона шістнадцять місяців нічого не знає про нього.
Зараз йому двадцять три. Десять років назад, коли його батько Сергій загинув в АТО, Маркіяну було лише тринадцять. Хлопчик важко сприйняв смерть батька і пообіцяв, що стане таким, як тато — борцем за справедливість і правдолюбом. Ще зовсім юний, але сміливий і наполегливий, приступив до посилених тренувань в спортивному залі. Лариса знала, що це завжди модне і популярне серед підлітків заняття, тому не забороняла. Навіть навпаки. Жінка щиро раділа за малого, бо, крім того, що бачила його позитивні зміни як у фізичному плані так і в психологічному, то ще й в інтелектуальному почав дивувати матір своїми знаннями з історії України.
Час не стоїть на місці. З ним рухається й життя, а в ньому ми.
Маркіян виріс. Красень. Патріот. Борець за правду і сміливець. Воїн полку «Азов».
Гідний син гідного батька. Єдиний син.
Мама Лариса у жахливій невідомості. Але жінка щиро вірить і молиться за повернення сина живим.
— Ларочко, не знаю чи ти чула, але п’ять хвилин назад повідомили, що був обмін.
— Дякую, Олю! Дякую, дорогенька, що сказала!
Лариса жадібно ловила очима кожну букву опублікованого списку.
«Петро… Сергій… Дмитро… Іван… Іван…Жанна…». Жінка завмерла. Закрила очі. Відкрила і знову віднайшла той номер, торкнувшись екрану комп’ютера тремтячим пальцем, мовби переконуючись, що вона не марить.
Її Маркіян в списку. Його номер сімнадцятий…
СІМНАДЦЯТИЙ телевізійний канал транслював черговий пригодницький фільм.
Нелька сиділа на дивані перед телевізором серед не прибраної кімнати, гори не попрасованого одягу, брудного посуду на столі і смакувала кукурудзяні палички, смачно їх цьмакаючи.
— Сидиш? — запитав Кирило, прийшовши з роботи.
— Сижу, а шо таке?
— Ну сиди, сиди. Жерти шось зробила?
— Нєа.
— О, супер. В нас шо, дієта чи піст?
— В нас фіолєт. Чув таке?
— А причина?
— Надоїло.
— Шо тобі надоїло?
— Всьо надоїло.
— Ок.
— Шо ти окейкаєш! Мені двадцять три роки, а я сиджу в цій дирі, в цій норі, без машини, без «капусти», без нових шмоток! Мені треба на масаж, на ботокс! Я хочу на діскатєку, новий айфон, на Канари..
— Все висказала?
— Кірюша, ну давай поїдемо кудись? — відклавши пакет з паличками мовила Нелька в надії на те, що змогла вплинути на чоловіка своєю словесною тирадою.
— Давай. Збирайся.
— Ти серйозно?— молода жінка аж підстрибнула від радості.
— Цілком, — дуже лаконічно, з відчуттям виваженого рішення відповів Кирило.
— Ти куди?
— До тебе додому. Повертати тебе.
Це був їхній останній день подружнього життя. Вісімнадцятий...
ВІСІМНАДЦЯТИЙ за рахунком ярмарок талантів об'єднав майстрів та майстринь області, а також всіх, хто пов'язаний з видавництвом книг. Були там і колективи художньої самодіяльності.
Все мало пройти на найвищому рівні. Люди все прибували і прибували, бо повеселитися наш народ любить і вміє.
— Вітаю, пане Вікторе! Не сподівалася вас тут побачити.
— Слава Україні! Та ото теж вирішив долучитися до правильної справи.
— Героям Слава! І що ви привезли? — з цікавістю запитала палка прихильниця творчості цього письменника.
— Свої книжечки, Ксеню. Свої книжечки.
— А новенького нічого не маєте? Ви ж знаєте, як я люблю читати. Особливо сучасну патріотику.
— Та немає нічого толкового і такого, яке би було гідним друкуватися в моєму видавництві.
— Зрозуміла. Добре, пане Вікторе. Як щось матимете, то дайте знати. Всього вам найкращого.
Ксеня пішла рядами «гублячи» очі серед великої кількості пречудових виробів майстрів декоративно-ужиткового мистецтва і книг, представлених обласними видавництвами, друкарнями і видавничим домами.
…На складі пана Віктора, вже більше року, стояли запакованими сотні патріотичних книг багатьох авторів, які він не хотів ні рекламувати, ні продавати, ані пропагувати.
То чи був він тим патріотом, за якого видавав себе багато років? Але яке це має значення, коли на ярмарковий стелаж лягла ще одна його власна книга. Дев'ятнадцята…
ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА ракетна бригада ЗСУ була її мрією. Отой нарукавний знак, відколи його побачила на формі свого нареченого, запав дівчині в око і серце. Такий невинний скорпіончик зі своїм болючим жалом чорніє на червоному тлі й кличе її, кличе, кличе…
— Дівчино, ви добре подумали?
— Так.
— Ви розумієте, що там стріляють і що небезпека за кожним кущем?
— Так.
— Ваші рідні знають?
— Так.
— А у вас є хлопець?
— Так.
— Він знає про ваші наміри?
— Так.
— А може подумаєте за одруження і дітей? Вам двадцять три?
— Так.
— Ви вмієте відповідати по іншому?
— Так.
— ?
— Я хочу в 19-ту бригаду ЗСУ.
Дівчина приїхала у складі новобранців, щоби поповнити лави дев’ятнадцятої ракетної бригади «Свята Варвара».
— То, як кажете вас звати?
— Варвара, — відповіла дівчина молодому воїну, якому йшов лише двадцятий…
ДВАДЦЯТИЙ автобус рухався в напрямку центру міста. Його шлях пролягав поміж будинків приватного сектору, через міст, який розділяв лівий та правий береги річкою, п'ятиповерхівок та ряду магазинів. На одній із зупинок в ранковий автобус увійшов молодий чоловік і сів в самому кінці автобуса. Він уважно дивився на людей, які зустрічалися його очам на шляху цього маршруту. Он йде молода матуся з маленьким синочком, котрий вередує, а жінка намагається його втихомирити міцними ляпасами. А праворуч група з молоденьких хлопців та дівчат, наввипередки, увірвалися до магазину, штовхаючись та залицяючись одночасно, не помічаючи інших людей, які теж намагаються увійти в ті двері. На лавочці у сквері сидить літня пара і про щось розмовляє, а їхня собака справляє нужду на пам’ятник жертвам Голодомору.
Автобус звернув на іншу вулицю і почав повільно підніматися по ній. Яскрава вивіска на одному з будинків привернула увагу чоловіка. Це була піцерія. На протилежному боці дороги, на придорожній огорожі сиділи молодики. По їхньому зовнішньому вигляді чоловік зробив висновок, що вони перебували в стані великого алкогольного сп’яніння. Щось активно обговорюючи, супроводжуючи діалог великоамплітудними жестами, чоловіки перейшли до бійки. Люди байдуже проходили повз.
— Добрий день, можна біля вас? — запитав у чоловіка старенький дідусь і, не дочекавшись відповіді, вмостився біля нього.
— Добрий день. Звичайно, що можна. Сідайте, будь ласка.
— Чого сумуємо, юначе?
— З чого ви взяли, що я сумую? — усміхнувся молодий чоловік.
— Мене не проведеш. Я вас відчуваю.
— То ви мольфар?
— Ні, я військовий лікар. Ваша душа у ваших очах, а їх я добре читаю. З війни?
— Так.
— Ротація чи поранення?
— Поранення. Скоро назад. Вже б пошвидше. Вже не все розумію в зафронтовому світі. І це мене болить найбільше.
— Бережіть себе. Таких все менше.
— Бувайте і дякую за розуміння, — промовив молодий чоловік і вийшов з автобуса. Він направився до свого будинку. На годиннику двадцять перша…
ДВАДЦЯТЬ ПЕРША породілля прийшла до тями після пологів. Вони не були дуже важкими, але й легкими їх теж не назвеш. Все, як у більшості жінок.
— Вітаємо вас, матусю, у вас чудова здоровенька дівчинка, — з усмішкою на обличчі вимовила акушерка на своїй рідній мові, а перекладачка перевела для Ілони ті слова.
— Ви по какому праву тут? — пересохшими губами запитала Ілона в перекладачки Іванни.
— Вітаю вас, пані Ілоно. Не хвилюйтеся. Все за протоколом. Такі вимоги, бо ж могли бути ускладнення, а ви ж мови не знаєте.
— Как ви всі вже дістали мене з той мовою! — крізь стиснені від злості зуби промовила Ілона і відвернула обличчя від Іванни.
Акушерка та медсестрички помітили словесну перепалку між жінками але змовчали.
Наступного разу, коли Іванну знову запросили, як перекладачку, бути присутньою на першій післяродовій консультації Ілони з дитиною, остання відмовилася від послуг Іванни, бо привела з собою тітку, яка вже близько двадцяти років в Іспанії.
— То як ваші справи? Як себе почуваєте, пані Ілоно? Як звати вашу донечку?
— Шо вона каже? — Ілона штовхнула тітку під бік.
— Да ше не поняла. Чекай, зараз розберуся.
— Як не поняла? Ти шо не панімаєш? Ще не хватає ту переводчицю звати!
— Ну, дарагая, я по школах тут не шастала. Мені мого язика хватало з нашими порозумітися. В магазинах — набрала всього і на касу, а там ціна на табло виб’є і точька.
— Карочє. Давай питай шо вони хотять.
Після двогодинної «розмови» в кабінет була знову запрошена Іванна, щоби допомогти порозумітися з Ілоною та її тіткою.
Пройшов час. Одного дня Іванна випадково зустріла Ілону з тіткою на вулиці.
— Як ваші справи? Вже вбулися? Мову вже вивчили?
— Да зачєм нам та мова, — відрубали жінки і пішли, а Іванна ще довго стояла і роздумувала над почутим.
Молодша з жінок перебувала в країні, яка дала їй матеріальний і моральний притулок та захисток другий рік, а друга двадцять другий…
ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ, небесно-голубий костюм Тараса вчора «оселився» в його шафі-купе. Під ним стояли сині лаковані туфлі. Шафа була заповнена костюмами всіх кольорів та фасонів з, відповідним до образу, взуттям. На окремому вішаку висіли краватки, метелики, шовкові пояси та шкіряні ремені.
Тарас вийшов на вулицю. Залунала знайома музика в його телефоні.
Вікторія вже чекала на нього.
— Ти тільки глянь, яка краса, — навіть не привітавшись випалила дівчина і потягнула хлопця за собою.
Посеред магазину стояв манекен, а на ньому був «золотий» костюм. Такого в Тараса ще не було. І золотих туфель він теж не має.
Сьогодні в Тараса велика вечірка. Він святкує нову покупку. Шафа-купе поповнилася новим «висяком». Золотий, двадцять третій…
ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ день народження Назар святкував на фронті. Гаряче літо 2024 татуювало в серцях українських воїнів єдине бажання — перемогти оскаженілих московитів та внутрішніх ворогів.
З лютого двадцять другого він серед добровольців. Сміливий. Чесний. Десь трохи запальний. Але яка ж молодість без запалу?
Хлопець реаліст. Розважливий. Не на роки мудрий.
Побратими помітили що, час від часу, в хвилини затишшя, Назар сідав окремо від них і або телефонував комусь невідомому ( коли телефонував мамі, то не відходив в бік), або щось писав.
— Ой, хлопці, чує моє серце, що будемо мати серед нас письменника, — пожартував Данило і кивнув в бік Назара, який сидів за п’ять метрів від них і знову писав.
— Та залиш, Даня. Хай пише. Впевнений, що то щось правильне і добре, — дорікнув дядько Антон молодому воїну.
— Та я шо? Та я нічого, — засміявся Данило і зайшов у бліндаж.
— …Вічна шана Герою! — линули до людей і до неба слова першої вчительки, директора школи, однокласників, друзів, побратимів, священників.
Всі згадували Назара найкращими словами.
По дорозі до похоронної процесії наближався чоловік. Він намагався йти швидко, бо мав встигнути до завершення похорону. Підійшовши до, як він визначив, організаторів і перекинувшись з ними кількома словами, чоловік підійшов до мікрофону.
— Це в мене вперше в житті. Маючи сімдесят років, я так і не здобув такої мудрості, як ця дитина, яку ми нарекли Героєм. Хоча… він сам себе так нарік власними вчинками та думками. Зараз, за проханням Назара я маю здійснити його останню волю і зачитати перед вами його заповіт.
Старий адвокат проковтнув клубок, який підступив до горла, а люди, які стояли на площі, не переставали плакати.
«…не переставайте боротися з власними спокусами, не крадіть, не давайте хабарів, не брешіть…
не впускайте в своє серце зло, боріться за свою землю, за рідну мову, за нашу віру — християнську… бережіть і передавайте наступним поколінням…
зі щирою пошаною віддайте хвилину свого часу, щоби вшанувати Героя, якого везуть додому на щиті, допомагайте один одному, гуртуйтеся…якщо хтось з вас прийшов до мене
на похорон і вирішив долучитися грішми для допомоги моїм батькам, то знайте,, що гроші вони віддадуть на допомогу українським захисникам, бо так би вчинив я, бо так мене виховали вони...»
Марія Дребіт (Голодрига)
09.08.2024 Португалія
малюнок акторки в ші
ID:
1019651
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 10.08.2024 17:18:34
© дата внесення змiн: 10.08.2024 17:18:34
автор: VIRUYU
Вкажіть причину вашої скарги
|
Пречудовий твір! 
