Пройшли роки, минають хвилі
Всіх революцій і подій.
Та залишаються на грунті
Питання вічних наших мрій.
Куди ми йшли ці всі століття?
По що ми кров свою лили?
Невже ми зараз добровільно
Ярмо безчестя одягли?
Бо справжній пан, то є ми самі!
А поступитися комусь,
Не є достойним між панами.
Ще й поділитись з ближнім?! Зусь!
І де б та хата не диміла,
Але ж цікаво: щоб вона
Дощем немов з відра пролита,
Та й дивом згоріла б до тла.
Й наперекір всьому шануймось,
Бо того варті пращури.
Бо то вони нашу країну
Крізь лихоліття пронесли.
І в кого серце не кипіло
За долю грізних праотців,
То запитай себе: навіщо
Породжуєш своїх синів?
Чи то Сірко не скоїв жертви,
В степу, над долею братів?
Чи то вони даремно вмерли,
А вбивця себе знівечив?
Були і помилки напевно.
Та ката одяг, щоб вдягти!
Такого не було, то певно,
До Вітчизняної війни.
Нам зараз краще озирнутись,
Пильніше, довкруги себе.
І вибачитись і простити
А там хай Бог нас розбере.
Надати хворим допомогу,
Та й напоїти спраглого.
Нагодувати зголоднілих…
Щоб покликом душі було.
В Хреста надовго нема схову
Бо він є шляхом до Отця.
То ж будьмо ближчими до слова,
Й любові нам усім в серця.
