День якось зразу не склався. Зранку добре поцапалася з батьками. Через дрібницю, яка переросла у скандал. Я не слухала їхніх криків, проскочували тільки деякі фрази типу:" Ти така безвідповідальна", "Ми не для того тебе ростили". Потім я огризнулась: " Не влаштовую, можу взагалі переїхати від вас". Фраза вітчима: " Ну і котись звідси"- застала мене вже на порозі. І от зараз іду по мокрих вулицях рідного міста і не знаю, що мені робити. Спочатку поткнулась до подруги шукати притулку, але у неї бачте якісь свої проблеми і взагалі я дуже невчасно прийшла, бо вона була не одна. ну і біс з нею. У мене ніколи не було справжньої подруги. Потім пішла до свого хлопця, але той, почувши про мою проблему почав щось казати, що батьки скоро повертаються в місто і він не може мене впустити. Я нічого не сказала, просто пішла. Та я його ніколи й не любила. Це був такий спосіб забути Макса. Я забула його, а разом з ним забула, що таке любов і вірність. Я йшла по осінньому місту вся в чорному і несподівано для себе тихо заплакала. Я плачу рідко і ніколи на людях. Хоча ніхто і не звертав на мене уваги. У кожної свої проблеми, а я для всіх пусте місце. Чи хтось буде сумувати за мною, якщо я зникну? Чи хтось взагалі помітить що мене нема? Я з жахом зрозуміла, що за всі свої 18 років не мала близької людини, друга, якому могла б довіритись. Холодні краплі осіннього дощу змішувались зі слізьми і стікали вниз по обличчю. Непереборне бажання зникнути засіло в моїй голові. Туди, де ніхто б мене не знайшов, де я одна. І хай всі постраждають за мною. "Твоє бажання може здійснитись"- пролунав тихий голос. "Просто йди, а все саме станеться". Я востаннє схлипнула і пішла в небуття.
Сутеніло. По нічному осінньому місті йшла дівчина в чорному. Вона тихо плакала. Холодні краплі осіннього дощу змішувались зі слізьми і стікали вниз по її обличчю. Дівчина дивилась вперед, але її очі були пусті. У місті поволі запалювали ліхтарі. Тільки одна вулиця залишалась темною. Саме туди і звернула незнайомка. Постать її поволі почала розчинятись у пітьмі. Постать дівчини, яку ніхто не любив і не шукав, дівчини яка побажала назавжди зникнути. У кінці вулиці вона озирнулась, ніби чекала, що її хтось покличе, зупинить. Тиша.... Дівчина сумно посміхнулась і розчинилась у темряві. Більше її ніхто ніколи не бачив
Від твору віє безнадією. У житті взагалі дуже важко найти опору в комусь, її потрібно шукати в собі. Тисячі років людина шукала відповідь як це зробити, і нічого кращого не придумала за молитву, медитацію та споглядання, саме задяки цим інструментам і здобувається віра в краще майбутне, тверда основа для звичайного людського щастя. Полюби світ, і світ полюбить тебе.
SunDora відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Написала це декілька років тому, після перегляду якоїсь програми про зниклих безвісти людей. От в моїй голові і з'явилась своя версія куди і чому вони зникають. Я на щастя ніколи не мала таких проблем, які тут описані і ніколи в мене не виникало бажання зникнути. Занадто люблю життя, хоча воно часом і боляче б'є, але віра допомагає все пережити. Віра в Бога і в себе) І взагалі рідко описую в творах свої власні емоції, стараюсь зрозуміти і передати чужі- це досить цікаво.
