Я хочу прямо говорити,
Не хочу більш ховатись я,
Не хочу серце я гнітити,
Не хочу душу погубити,
А хочу правдою я жити,
І хочу правдою сіять,
Й відкритою я хочу стать.
Набридло все в собі тримати,
Набридло душу гвалтувати,
Набридло розум добивати,
І в свому світі загнивати.
Я хочу встати й закричати
У світ той дивний, що навкруг
Розсіює лиш біль потуг,
Розсіює лиш горе й біди,
А так же хочеться зустріти
Усмішку милу і ясну,
І щиру, й ніжні молоду,
В якій хотіла б потонути
І я сама, і не забути
Хотіла б я її ніколи
ЇЇ густі широкі брови,
ЇЇ прекраснеї обличчя,
ЇЇ слова, що так лилися,
Що так летіли і плелися
Із вуст її таких звабливих,
Таких німих і неквапливих.
Тоді б я точно не мовчала,
А закричала б, й заволала б
Про всю свою оту печаль,
Що все життя переживала,
І все життя в собі тримала,
І не хотіла відпускать.
А зараз - хай летять слова
У вмсь, у небо, на свободу.
Вони ж готові для польоту.
Вони ж готові вже полишить
Місцину тісну, і взлетіть
Високо, високо і вище,
І більш ніколи не вернутись,
І душу ту, що так страждала,
І що завжди вона мовчала,
Бо ж не могла вона сказать,
Що все життя вона кохала.
́
Дійсно хочеться довіритися комусь повністю...але зазвичай відкриваєшься не тому!
"А так же хочеться зустріти
Усмішку милу і ясну,
І щиру, й ніжні молоду,
В якій хотіла б потонути"
Дуже строки, також цього бажаю. Классно
Тетяна Полярна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
вдячна за розуміння
так розчаровує...і це вбиває!!!
