Давня історія
Знову дощ. Він, мабуть, таки переслідує Тетяну. З її урочистого вигляду нічого не залишилося. Йшла містом, хлюпала по калюжах холодного дощу, і думала про своє. Така нагода через багато років побувати в столиці… і дощ. Сердилася, але вперто йшла вулицями, бо так хотілося познайомитись з новизною міста, побачити якомога більше. Вирішила відвідати Лавру, ще раз пройтися під куполами святині. Дощ не вщухав, неначе не пускав жінку іти. Довелося сісти в тролейбус, щоб хоча на кілька хвилин відпочити від холодних крапель, які так і ляскали з усіх боків Тетяну. Мокра, неприваблива, вона втиснулася в транспорт і присіла на перше ж сидіння. Таки ноги втомилися. Перед нею зупинився чоловік, зазирнув в обличчя і розпочав читати вірші Єсеніна. Жінка геть зніяковіла, роззираючись в різні боки.
- Ні, ні, це для вас , - промовив сивий чоловік. Я все життя вірив, що зустріну свою
кохану, а зустрів схожу на неї, та все ж вірші прочитаю, аби виконати своє юнацьке бажання. Тетяна мовчки слухала, а слова про кохання розносилися все голосніше. Люди озиралися і примовкали. І ось вже в салоні лунали лише прекрасні поетичні слова.
Тетяна була шокована. Вона не розуміла чому їй читають ці вірші. Рвонулася до виходу при першій же зупинці. Але сивочолий чоловік притримав її за руку.
- Не ображайтеся, будь ласка. Я зараз Вам все поясню. Я не божевільний. Просто,
колись давно в юності я дуже любив одну дівчину. Але так і не посмів їй освідчитися. Все життя чекаю, що таки зустріну її і тоді обов’язково розкажу про своє кохання. Ну от, а вислухати довелося Вам. Вибачте. Йон Іванович, - додав, простягаючи руку для знайомства. - Тільки не кажіть, що Вас звати Тетяна, а то подумаю, що доля таки милосердна до мого чекання. Тетяна посміхнулася і мовчки потиснула руку.
- Таки Тетяна, я так зрозумів ваше мовчання, - здивовано промовив новий знайомий.
- Тоді Ви маєте право на цю історію.
- Ні, вибачте, але я вже змушена виходити. Спасибі за вірші, - підвелася жінка.
- Я прошу Вас, почекайте, - знічено промовив чоловік. Я так довго носив у собі ту
юнацьку закоханість. Послухайте, мені потрібно розказати про це, аби відпустила мене вона. Давно, ще хлопчаком я спостерігав за двома дівчатами, які приходили з сусіднього села в бібліотеку за книгами. Це були незвичайні читачки. Причимчикувавши з сусіднього села, що за сім кілометрів, до клубу, де розташувалася і бібліотека, вони не кокетували з хлопцями, які всю неділю вешталися біля клубу, а з якимсь дивовижним азартом підбирали книги і, закинувши за плечі по десять, а то й чотирнадцять книг, поспішали додому. Це вражало. Тетяна оторопіло прислухалась до розповіді. Чомусь стиснулось серце. Щось в пам’яті ворухнулося. Але ж потрібна зупинка ось – ось. Тетяна знову підвелася. А чоловік поспішав доказати розпочату історію, не звертаючи уваги, що її слухають усі пасажири.
- Я спостерігав за дівчатами кожної неділі, виглядаючи їх знову і знову. І вони
приходили. А через годинку – другу вже тьопали додому з новими книгами. Якось хлопці вирішили допомогти піднести важкий вантаж. Я теж підхопив у тендітної, невисокої дівчини книги. Хлопці, як кажуть, «загравали» до дівчат, а вони, діставши книгу, зазирали до неї і весело щебетали між собою. Провівши дівчат за село, хлопці далі не пішли, а мені так хотілося ще їх провести, аби врешті, познайомитися. Віддаючи торбинку з книгами, я необачно зазирнув у зелені очі дівчині і закохався на все життя. Все літо дівчата щонеділі приходили в наше село, але хлопці, образившись, за неувагу, більше їх не проводжали. Не зважився і я. Отак і спостерігав за Тетяною, таки взнав її ім’я, здалеку, вгамовуючи сполохане серце. А з осені дівчат не стало, мабуть, поїхали десь навчатися. Я ще довго, аж до армії , приходив недільного дня на зустріч, але так більше і не зустрів свою обраницю. Чоловік поспішав розказати оповідь, бо тролейбус вже зупинився. Тетяна мовчала, сама стривожена давньою історією. Вона пам’ятала, як вони з подружкою, закохавшись у красунчика Йона, в особистому щоденнику писали, що відрікаються від своєї закоханості для своєї подруги. Плакали, читаючи ці слова, і сміялися, читаючи їх повторно. То це він. Хлопчина їхньої мрії, який так і не зважився підійти хоча б до однієї. А вони залпом прочитували книги, аби знову бігти в сусіднє село, побачити хлопця, надіючись, що він, врешті, когось вибере. І ось, зустріч. Нахилилася до чоловіка.
- Дякую Вам за історію, - ледве вимовила, - прощайте, адже вже нічого не можна
змінити. Тихо ступила в двері тролейбуса, що вже зачинялися.
Йшла до Лаври збентежена зустріччю. Це ж треба, таки її обрав Йон, а вона боялася образити подругу і не наважувалась з ним заговорити. А потім усе життя шукала подібного, схожого на нього, хлопця. Щоки горіли, від такої несподіваної. зустрічі. Перейшовши дорогу, озирнулася. У вікні тролейбуса стояв Йон, махаючи рукою, запрошуючи почекати, поки він підійде з наступної зупинки. «Ні», - хитнула головою Тетяна. «Відпускаю твоє кохання, Йоне, - тихо прошепотіла сама до себе жінка. – Адже, таки насправді нічого змінити вже не можна. Просто подарунок долі трішки запізнився», - прошепотіла, ступаючи на подвір’я святої Лаври. Дощ вже не підганяв її, стихав і сам бентежачись від незвичайної зустрічі. Чого в житті не буває…
ID:
292055
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.11.2011 11:44:32
© дата внесення змiн: 10.11.2011 11:44:32
автор: Тетяна Луківська
Вкажіть причину вашої скарги
|
