Будь – яке кохання – це велике щастя, навіть якщо воно й невзаємне Іван Бунін
Любочка давно жила самотньо. Так сталося, що перше дівоче захоплення, так і не перерісши в кохання, розгубилося в життєвих буднях і вмерло від чоловічої зради... І вона затаїла своє велике почуття назавжди. Так і жила сама. Робота, чужі проблеми - ось її всі життєві будні. І Любочка тягла - усе це, не відмовляючись, і не ремствуючи, на таку долю. Просто прийняла її за свою... Усім допомагала, турбувалася про всіх. Так і звикли: коли що, то до Любочки, вона допоможе. Ніхто не питав жінку, а як же їй живеться. І вона мовчала. Несла свій хрест. І доля подарувала їй зустріч.
Захворіла Надя, колега Люби. І вона ж, звичайно, кинулася на допомогу. В лікарні просто вистояла над хворою жінкою. Усі турботи взяла на себе, адже вдома у Наді ще двоє діток шкільного віку. Чоловік її звівся зовсім: домашні турботи, хвороба дружини, відрядження. Щойно прийшовши до тями, жінка попросила Любочку, щоб та навідалася до родини і допомогла дітям. Любочка, як завжди, пообіцяла. І не відкладаючи, просто з лікарні попрямувала до Надиного дому. З подивом розглядала помешкання колеги. Оце так, роздумувала, розглядаючи розгардіяш в кімнатах. Квартира була занедбана, за дітьми, вряди – годи, наглядала сусідка, а чоловік уже понад тиждень у відрядженні. Вона, закачавши рукава, прийнялася до справи. Лише пізно ввечері, присіла втомлено біля столу. Роззирнулася навколо, нарешті, в кімнатах чисто, діти нагодовані заснули. І так серце зайшлося в жінки. Ось так би і в неї було б. Сім’я, дім, наповнений щасливим дитячим сміхом, Мріючи про власну родину, вона так і заснула, схилившись над кухонним столиком.
Тихо, шкрябнувши у замку ключем , Вадим відкрив квартиру. Втомлено зайшов до кухні, дивуючись, що там, тихо зітхаючи уві сні, спала жінка. Це не сусідка, яку він просив наглядати за дітьми. А хто ж? Щось змусило чоловіка провести поглядом по квартирі. Чистота й затишок так і струменіли звідусіль. Тихенько зачинивши двері, зазирнув до кімнати дітей. Мабуть вперше від часу хвороби дружини в кімнатах зачаївся спокій і теплота. Так було в них колись. Защеміло в серці. Як дружина? Після операції, їй ще належить довге лікування. А вони з дітьми так втомилися чекати. От уже й довелося їхати у відрядження, адже на лікування потрібні гроші. Та й дітлахам не менше. Не вистачало дружини, мами. Це видно вже було таке життя – буття їхньої сім’ї. Роздумуючи над сімейними проблемами, необережно зачепив щось у ванні, здається, загриміла мильниця, падаючи додолу. На мить озирнувся, шкодуючи, що вчинив галас. Біля дверей ванни стояла миловидна жінка.
- Ви Вадим, але ж? - смішно сама ж собі і підтвердила запитання Люба.
- Але ж ! – посміхнувся чоловік. - А хто Ви?
- Я, Любочка, тобто Люба.
- Ну, Любочку ми всі знаємо, а от Любу ні, - уже веселіше промовив Вадим.
- Вибачте, мене попросила Надя навідати дітей. А я трішки прибралася. Вибачайте, що порядкувала без Вас. Я піду. Добре, що Ви приїхали, діти дуже сумували.
- Ні! Ні! Уже пізно, залишайтеся.
- Що Ви! Я доберуся. Не зважайте. І вибачте, що так довго була у квартирі. Жаль було дітей залишати. Але тепер є Ви. Доброї ночі, - на ходу, одягаючись, пояснювала Люба.
Ішли містом разом, бо не дозволив, хоча і стомлений чоловік, піти жінці самій. Розмовляли. Люба розповідала про стан здоров’я Наді. Проводжати довелося довго, адже міський транспорт уже припинив рух. Любочка, ввійшовши у свою квартиру, опустилася побіля дверей. Сльози котилися з очей, серце стискалася за незрозумілим ритмом. Що з нею? Чому боляче? Чому так плаче душа? Не запитувала, а просто шепотіла жінка ці слова. Тепер знала, чому. Хочу сім ‘ю. Вона втомилася від самотності. Ось що пече й квилить у глибині душі. Ніч для Люби була особлива. Вона так і пролежала до ранку, не заплющуючи очей...
А на ранок... знову лікарня, знову допомога сім‘ї, за проханням Наді. І так поспіль чотирьох місяців. Ще не раз жінка залишалась домашнім охоронцем для Надиних дітей. Адже відрядження повторювалися. І тепер Вадим спокійно залишав дітей, дружину, квартиру під наглядом Люби, яка стала частинкою їхньої родини. Так непомітно жінка стала рідною для не так давно чужої сім’ї. Усім було добре. Готова за першим ж покликом Люба летіла на поміч. І з часом, це стало її життям. В її ж серце ніхто не зазирав, не розпитував, а чи і їй так добре, як усім. А вона мовчала, поспішаючи виконати все, що вимагав час, стосунки, чужі проблеми. Жила для цієї сім’ї, вже не уявляючи себе без неї.
Надя одужала й повернулася додому. Щиро завдячувала, не колезі, а вже подрузі, за допомогу. Відділити її вже від своєї родини не могла. Отак і стала Любочка рідною сестрою, вірним другом для Наді. Люба часто відвідувала родину, їй теж було сумно без них. Але поруч із дружбою, жінка відчувала величезну любов до сім’ї, а десь у закапелку серця - величезне, безмежне, світле кохання. Вадим став для неї її мрією, її принцом, ідеалом справжнього чоловіка. Зустріч із цією родиною робила Любу безмежно щасливою. Відчуваючи, що потрібна цим рідним людям, жінка розквітла, в очах відсвічувалося справжнє щастя. Вона любила Надю, дітей, все, що стосувалося цієї родини. Відкладала кошти на подарунки для дітей, радісно підшукувала саме ті, про які обережно вивідувала у них. І безмежно раділа разом із дітьми, коли вдавалося догодити. Вона була для них тьотею Любою, а вони для неї її дітьми, бо були ці діти її коханого.Любочка заздрила, по – доброму, Наді і щиро любила її, бо це була дружина її коханого. Любочка була щасливо у своїй любові, великій, безкорисливій і... не взаємній. Вона любила і жила цією любов’ю.
Чи ж буває так? Буває! Так стверджує Любочка. Щастя любити! Це справді щастя!
ID:
298989
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.12.2011 22:43:50
© дата внесення змiн: 21.12.2011 10:41:47
автор: Тетяна Луківська
Вкажіть причину вашої скарги
|
