Осінь вже не пломенить у барвистому букеті, що майорів на столику, видихаючи запашний аромат сонця, веселки, свіжість і красу. Це квітує парниковою ніжною гамою різноквіття викоханих букетів. Зима… Але навіть, здавалось, крапельки недавньої роси, висвічуються неперевершеністю і своєрідністю яскравих барв.
Ні, це був не просто букет... і не роса тремтливо зоріла на ніжних пелюстках...
Жіночі сльози печалили рожеву ніжність. Тихо скрапуючи з щік, вмощувалися на дивовижних квітах болем її душі.
Чому ж немає радощів, а лише смуток? З яких пір квіти перестали усміхатися до людей, а спонукають їх плакати?
Святковий урочистий день народження вже давно минув, залишивши після себе дивне відчуття й натхнення на такі роздуми. Потрібність комусь... Це визначається по-різному. А інколи ось такими традиційними вітаннями, вдячністю, освідченнями.
Тіна схилилась над букетом троянд. Вуста тремтливо визначились усмішкою, але вже в наступну мить опустилися звичними куточками смутку.
Ніжні барви трояндового царства подарували її студенти. Букет яснів гордовитістю, неперевершеністю й красою. Але Тіна не відчувала овації пелюсткової гами. Вона доторкнулася до квітів, струшуючи з них непрохані сльози.
Це дарунок студентів її улюбленої групи. Якось на уроці психології, визначали за певним тестом особливість відчуттів особистості за кольоровою гамою, і дівчата запитали: “А, який Ваш улюблений колір?” Довелося відверто дати відповідь, адже саме щирість була запорукою довір’я їхніх розмов. Зразу ж кинулися порівнювати схему розшифровки. От і стоять рожеві троянди, розгадана ознака ніжності її душі, але й невизначеності у характері, водночас прагнення створити себе, виявити непомічену красу або заховатися за мури невпевненості й самотності.
Адже рожевий колір — це відблиск сили, а ще кокетства й ніжності водночас… “Ой... ой! Завела думки на трояндові шляхи...”, — посміхнулася куточками вуст, підбираючи з щік солону сльозу. Думки збилися і, на мить, вже не так пекли серце. Поряд із трояндами свіжим дитинством духмяніли її улюблені квіти. Їх уже традиційно, до певної урочистості, приносив син, який до крапельки, до миті знає її дитячі мрії, її закоханість у простоту квітів.
Ромашки завжди довго біліють на її столику аж поки кольорова гамма не розсипле своїх барв-відтінків. Вони найперші на столі і завжди від сина. Знову підібрала сльозу, сльозу вдячності. Її материнські турботи поверталися синівською любов’ю. “Я щаслива!” — видихнула жінка на мить свою печаль. А сльози чомусь ще швидше скрапували, гублячись у квіткових пелюстках. Смуток обгорнув жіноче обличчя. Згадала...
Давно я відхрестилась від любові...
Поставивши усі крапки на “і”.
Заховану ж поетами у слові,
Торкнулася печальних скрижалів.
Твоїм бриніли вони подихом, душею.
Озвалася ж до слів моя душа.
Я... стала на коліна перед нею...
- Любове! Тут я! Ти не поспішай!
Це ж просто про неї. Саме так сталося у її житті, яке наче зупинилося без любові. Звично воно котилося до сумовитої зрілості, самотньо розставляючи все за своїм порядком у просторі й часі.
Рухалося у робочому ритмі, буднями, щоденними родинними клопотами, інколи вмощуючись на перепочинок без надії і майбутнього. В цьому життєвому круговороті було все, не було лише її самої. Здавалось, все правильно. Навіть у минуле не хотілося повертатися спогадами. Забагато було там болю і образ.
Ішла вперед, “волочачи” за собою усі недовершені справи. “Жила як усі!”, — думалося.
І... от якось один погляд заглянув у шпаринку жіночого серця. Ніжно, делікатно доторкнувся до його розчуленого, схвильованого тужіння.
Озирнулась і не змогла замкнути... слабкість жіночого чекання, що випурхнуло назовні... і вже не втихомирювалось, простягаючи свою недоспівану пристрасть, ніжність, любов... Кинулась в обійми, повторюючи віковічну помилку: безтямному коханню дала місце у своєму серці, посунувши непрохане сум’яття. Щедро дарувала свою любов. А... Любов вирувала, вимагала буття, освідчення, пестощів, вірності... квітів.
Їх не було... Відцвіли, мабуть, як і несправжнє почуття, якому не стало снаги фальшивити. Як боляче було серцю, яке вже це зрозуміло. Не приручайте кохання несправжністю почуттів, бо зрада неминуча.
P.S. Висушіть сльози у любові,
Сльози у чарівних закоханих Ваших жінок.
Не запізніться... подарувати своє кохання, закосичивши його барвистим різнотрав’ям земної благодаті. Адже, найміцніше кохання визначається вірністю, а найдовше – красою почуттів…
То швидше за усе, це був життєвий урок... А кохання? Якщо воно хвилює, не йже з пам"яті, значить було... Тільки травмоване...тому так сталось..
Дуже хвилююча твоя проза, Таню... Дуже.. Я хочу мати у своїй колекціїї твій твір..
Сумна історія....
Танічка от тільки - несправжні почуття???? - вони або бувають, або не бувають - тобто розрахунок з маскою лестощів (от така собі хитра щирість), а розрахунок це уже не почуття, а тимчасове лицедійство...
ЛЮБОВІ І ЩАСТЯ ВАМ У ЖИТТІ!!!
/найміцніше кохання визначається вірністю, а найдовше – красою почуттів…/ - уже афоризм, готовий поселитися і на устах і у серцях!
*********** Браво, Тетяночко... Настільки глибоко... Браво!!!
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, що зрозуміли. Так хотілося послати вам у цю пізню годину щось ніжне, щемливе.
