Зимова пора квасила дощем, сікла зледенілими крижинками, які знову ж перетворювалися в мутні краплі води, додаючи ще більше мокроти на землю.
А Новий рік уже зазирнув у вікно, примостивши ногу на сніговий поріг. Ось вже другий місяць, як він вступив у свої нові володіння.
Еліна задивлялася у сизе небо, вичікуючи білосніжні візерунки, сніжинки. Їй здавалося, що якби вони повільно злітали з неба, розсипаючись пухнастим килимком навкруги, стало б усім веселіше. Легше б було повірити у казку. Але снігу таки не було. Як не було і дива.
Казка, в яку так вірять діти та й частенько чекають дорослі – не відбулася.
От і сьогодні Еля збиралася до Ліни. Посидять трошки, пожуряться, поохають, по – жіночому. Адже вона теж просиділа самотньо новорічного вечора, чекаючи свого нового знайомого з привітаннями. А він так і не прийшов. Жінка була шокована. Подзвонила до Еліни, запрошуючи до гостини. „Приходь, - каже, - бо не опаную такого обману сама. Хоч розрадь мене, подружко.” Еліна і сама в стані замороженому, бо теж мала надію новорічну ніч зустріти в гостях, але чомусь не передзвонила їй колега, не підтвердила запрошення, а йти нахабно не дозволило виховання. Просиділа сама весь вечір, слухаючи гуркіт безкінечних салютів. Мабуть, це і не дозволило забути, що чарівне зимове святкування продовжується. І таки вибрала день і вибралася до подруги.
Еля ще раз зазирнула в дзеркало, приміряла себе до побаченого образу. Дивно, але чомусь далеко в душі, бачила себе ну, зовсім іншою. Не такою суворою, а світлою, маленькою. А на неї дивилася доросла, зріла жінка, із стомленим поглядом. „Хіба ж така може сподобатися чоловікам? - кивнула сама до себе заперечливо, - ну, все зась спогадам", - що, вже заповзаючи в думки, тормошили душу. Та як не відганяла їх Еля, все ж присіла біля дзеркала, задумалась. Події давніх минулих днів уже пливли перед очима.
Був у неї, справді, дивний(минулий) Новий рік. З Даном познайомилась на презентації обчислювальної техніки, куди її запросили, як потенційного покупця. Передноворіччя дозволяло бути урочистою й красивою. Піднімаючись східцями, зауважила на собі чийсь погляд. Долаючи останнє підвищення, відчула міцну підтримку . Озирнулася, поруч стояв усміхнений чоловік, тримаючи її під руку.
- Приємно підтримати таку жінку. Дан, - представився.
- Еліна, - відповіла, приємно вражена його галантністю. Весь вечір
він був поруч і, здавалося, що такого спілкування з чоловіками у її житті ще не було. Одностайність думки у виробничих справах, зацікавленість у виборі кращих зразків потрібної для роботи техніки, зблизили їх остаточно. А коли розмова торкнулася інших тем, більш сокровенних, Еліна зрозуміла, що саме про таку людину вона мріяла усе життя. Творча, неординарна особистість нового знайомого полонила її остаточно. Новий рік для їх обох, був таким великим святом, неначе вони його провели у Всесвіті. З того дня, і впродовж півроку, не розлучалися ні на мить. Пам’ятає усі їхні походеньки. Ця зима осипала Елю таким щастям, що описати про нього неможливо. Вони бродили зимовим світом, неначе діти. Їм дивувалися люди, що топталися випадково поруч, замерзаючи від холодного вітрюгана, але якого навіть не помічали Еля й Данило. Розпашілі від почуттів, часто сиділи на зимовій лавці засніженого парку, весело розповідаючи чудернацькі історії зі свого життя. Хотілося якнайшвидше споріднити їхнє окреме проживання, бо це ще більше зближало закоханих. Кожен день приносив захоплення і безмежну радість Таке відчуття повинна спізнати кожна людина, бо народилася саме для цього. Еля жила щастям, приймала щоденні освідчення, і готувалася до ствердної відповіді, тобто внутрішньої згоди її душі для початку подружнього життя. Щось зупиняло жінку вести таку розмову особисто. Не поспішала. Адже так було затишно з Даном. Навіщо зупиняти щастя якимись умовностями. Їхня історія кохання пройшла літнім садом і зупинилася осінньою мокротою жіночих сліз через незрозумілий розрив. „ Хіба ж можна розрушити кохання його безмежністю?” – запитувала коханого Еля, коли він у черговий раз відрікався від їхньої любові.
Вона думала, що життя додало їй уже всі випробування. Але смуток за втраченим коханням так ятрив її жіночу душу, що всі попередні невдачі були просто вихідними. Мабуть, кожна жінка у своєму житті спробувала закохатися, але не кожна була зрадженою. Тому Еля замурувалася в нішу відлюддя і поселила там свою душу. А сама жила роботою, клопотами про стареньких батьків і вже не шукала кохання. Раз і назавжди відреклася від чоловічої любові. Щоб не стогнала в Новорічну ніч душа спогадами, старалася зустрічати свято зі знайомими. Відчай самотності гнав жінку в гості, тому і збиралася до Ліни, що просила( до миленької) приїхати . Еля її розуміла, бо зі свого досвіду добре знала, що робиться в душі Ліни, покинутої саме в такий чарівний час.
„ Ой! Що це я забарилася так",- пожурила себе Еля, адже її давно вже чекає згорьована Ліна. Вийшла на вулицю, йти перехотілося. Що вона зможе, чим допоможе давній подрузі. Та й бачилися вони давненько. Якось все ніколи зі своїми „щастями” у гості ходити. А зараз чи ж сила буде вмовляти подругу забутися? Перепліталися думки запитаннями без відповідей.
Сіла в маршрутку, забилася в куточок сидіння. Веселощі в салоні галасували сміхом молоді, що заповнювала транспорт.
Двері подруга відчинила зразу ж .
- Я так тебе чекаю, - кинулася назустріч. - Здається, більше не витримаю,
- обняла Ліна Елю за плечі. В очах жінки зорила така знайома печаль. Еля знала її. Це відчай покинутої жінки. Такий погляд повинні бачити ті, хто отак безвідповідально приручає любов’ю, несправжньою любов’ю жіноче самотнє серце. Еля, сумно пригорнула розгублену жінку.
- Не варта, твоя печаль, не варта того кохання, – почала вмовляти подругу Еля.
- Елінко, ти не знаєш, яке, то було багатство почуттів. Я в житті ще не
зустрічала величнішого, - присідаючи до святкового столу, почала розповідати Ліна свою історію кохання.
- Ну, подружко, хіба ж є кохання маленьке, воно завжди велике, не
уміщається в серці, тільки потім чомусь маліє, знати б чого йому не достає, - спробувала перевести на жарт розмову з Ліною.
- Каву вип’єш? - перепитала, - чи може вина? Прибраний до
гостини стіл так і сяяв повнотою страв.
- Давай погостюємо, і ти мені розкажеш усе про своє велике
кохання, - і собі присіла до столу Еля. Дзенькнули келихи, подруги випили.
- Скільки ж ми не бачилися? - перепитала Ліна Елю. - Давненько, ще перед моїм захистом, чи не так, - сама підтвердила зустріч.
- Отож, не бачимось, тому і губимось, - посміхнулася у відповідь Еля. -
Розповідай, подружко, а згадувати будемо потім.
- Ти знаєш, Елен, розповідати немає сил. Я вже стільки за ніч
проаналізувала причини розриву, що, здається, всі варіанти випробувала. А пояснити так і не змогла. Що не так, чому за дві години до Нового року, подзвонив і сказав не чекати. Не пояснив, а лиш підтвердив, що пояснення лежить на поверхні, і я все згодом зрозумію. Але ж, Елю, передумавши ніч, я так і не знайшла відповіді. Нема пояснення.
Їхні історії були такими схожими. І вони вперто шукали свої помилки. „ А ти... А я...” – перешіптували жінки свою долю, не розуміючи, що вина не завжди має місце у своїй історії. Розмова зайшла за північ. Еля, згодившись із подругою про пізній час, залишалася ночувати у Ліни.
- А давай, подружко, витремо останні сльози нашого кохання,
пожартувала Еля. - І назавжди забудемо про наші зустрічі, - запропонувала, втомившись переглядати вже вкотре сумні події.
- Давай попрощаємось з нашим коханням, і собі стомлено посміхнулася
Ліна. - Давай їм скажемо останні наші слова. Вона встала, дістала маленьке фото свого принца. – Повторюй за мною.
- Чекай Ліно, мені, по суті, немає кому сказати свої правдиві слова, -
заперечила Еля. – Я, напрочуд тебе, не придбала фото свого колишнього, тому і залишу на потім заповіт. Ти сама видай промову, може, й справді полегшає, - умовляла подругу, - зазираючи на фотографію. І остовпіла. На неї дивився її Ден.
- Це він? – перепитала.
- Так, це Лекс. – передаючи в руки Елі фото коханого , зашарілася жінка. – Правда красивий і ... ? – поглянувши на подругу, не доказала наступних слів.
Жінки одночасно опустилися на стільці, зрозумівши одна одну.
- Це він, твій Ден, Елю? – ще по інерції вимовила слова Ліна.
- Так, був моїм півроку, - ледве видушила речення Еліна, а в спомині така ж телефонна прощальна розмова.
- Півроку твій, півроку мій, а тепер ще чийсь буде півроку. Добре живе
наш коханий, Елю.
Шоковані таким поворотом обставин, жінки примовкли, кожна, мабуть, зачепилася у власні спогади. Стрепенувшись, мотнула заперечливо головою Еля і голосно розсміялася.
- А таки Новий рік – це свято дива. Дивись, подружко, як гарно
розставив усе на свої місця. Ми б із тобою ще оплакували б своє велике кохання, шукали б допущених жіночих помилок. В мене вже рік болить душа. А розгадка, дійсно, на поверхні – ми любили не ту людину. Усе, я ставлю крапку на своїй історії кохання. А ти?
- І я, тільки моїй крапці бракує часу забуття. Але це нічого. Сувій
зневаги допоможе, - і собі посміхнулася Ліна. – Переживемо. Ми, жінки, сильні. Давай, по – справжньому проживемо цей рік .Без болю і жалю за минулим, - підняла недопитий келих Ліна.
- Е ні, Лінусю! Якщо вже розпочинати, то з повного келиха. За наш рік без таких коханців, рік, без фальшу, обману і … зі справжнім коханням. – Еля старалася не розгубити посмішку, допоки Ліна доливала вино...
Вони ще довго обидві старалися прогнати розвінчаного коханця зі свого життя. Але чомусь не виходило. Еля спогадами ще бродила серед снігових засипів зимового парку. А Ліна плюскалась у літньому морі. Це були найкращі дні їхнього кохання. Правда, сьогодні там не було коханого, він став безликим, невидимим, бо його не хотіли бачити подруги.
І це, із часом, їм таки вдасться. Несправжнє обов’язково зблякне і загубиться за не потрібністю.
ID:
315885
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.02.2012 20:52:31
© дата внесення змiн: 21.02.2012 20:52:31
автор: Тетяна Луківська
Вкажіть причину вашої скарги
|
А ти, Таню, зберігала інтригу... так скажемо - на десерт... 
