Усе зупинилось,стомилось і з ним моє сонце...
Я знову пишу через деякий згаяний час.
Мій голуб з'їдає мабуть за вікном таки стронцій,
Бо кожного ранку нагадує щось повсякчас.
Тримаю себе,одночасно всі досі щасливі
Любила так, як ніколи до цього ще завше.
Любила ще так,як ніколи весняної зливи
Не чекав і травень бездумно в траву закохавшись.
Усе зупинилось,назавжди, нема мені ліків
Усі ви щасливі рятуйте мене в один час!
А нестерпно щасливі відкрийте завтра повіки
І дайте ще кави,яку я люблю через раз.
Поділіться зі мною своєю радістю в стіках,
Часом не бачу,і стомлене знов моє сонце!
Сьогодні вже вкотре згублюся я мабуть в потіхах,
Та не рятує ні кава, і навіть чийсь стронцій.
Не хочу триматись, казати,що все йде як треба!
Я не прагну молитись на того,кого нема...
Лиш на секунду згадай, що я таки з неба!
А з собою таки поборюся я знову сама!
