Жила собі жінка, яка кожного вечора о 20. 30 відчувала самотність. Їй ставало тоді геть пусто, і вона одягала золоті браслети своєї бабусі і починала танцювати. Танець її був болісним, а музикою до нього були її сльози.
Жив собі чоловік, який щоранку о 8.30 відчував самотність. Йому ставало тоді геть пусто, і він згадував всіх жінок, що були біля нього, але сум не зникав. Єдине, що його рятувало – це дивний звук подзвякування золота і солоний присмак чиїхось сліз.
Так на відстані жінка і чоловік дізнались один про одного. Жінчині танці стали вже веселішими і радісними, а чоловікова ностальгія зникла, як сніг в квітні.
Чоловік знав напам’ять вже всі пісні і наспівував їх щоранку о 8.30. Жінка співала щовечора о 20.30 якнайкраще, щоб вранці їх наспівував чоловік.
Одного разу вона заспівала всією душею і опинилась біля чоловіка ввечері о 20.30 і розділила з ним самотню їй ніч. А вранці чоловік розділив з нею о 8.30 самотній йому ранок.
Йому нестерпно стало жити без звуку золотих браслетів, що торкаються один одного, а їй без нього не тільки о 20.30, а й завжди.
Іноді вони відчували себе окремо, навіть сидячи поряд. Їм було боляче це відчувати один в одному. Тоді чоловік тендітно торкався її золотих браслетів, а вона грайливо брязкотіла ними. Вони обіймали один одного, ділились собою. Зрештою, відчули себе одним цілим. Щось трапилось таке, що він забув усіх попередніх жінок, а вона співала й танцювала під музику щастя тільки для нього.
12. 08. 12р. 20:50
