|
Палахкотить горобина плодами червоними серед прижовклого листя. Краситься осінь в пелену золотаву. Це осінь так барвиться, заворожуючи своєю дивною порою, щоб нам ще затишно було опісля теплого літа. Але ось тихо – тихо злітають перші опалі листочки. Плавно лягають до землі, зачіпляючись на кущах, тремтливо мерехтять на вітрі, висвітлюючи позолочені боки. Вони ще відчувають висоту неба, але вже і тяжіння земне звідали. Бо падають додолу, виконуючи волю осінньої пори, і вже не вернути безмежжя простору на вершину дерев. Хіба що прокотитися з вітром, підлетіти на мить, щоб знову припасти до землі і залишитися назавжди опалим листям.
Софія спостерігала за листочками, які опадали, тихо лягаючи до ніг. Вона і себе порівнювала до опалого листка. Така ж боязка в самотності, нерішуча і розгублена, вже і не знала куди впасти: під ноги правлячого керівництва чи покотитися з очей людських в закуток і переплакати, перегорювати невдачу. Ні, вона таки підлетить, хоча б на мить у вись, хоча б на міліметр від низини її падіння сьогодні. Вона не може скоритися, визнати свою слабкість. А як було б добре бути такою, як усі. Виконувати все без заперечень І дарма, що це підлеслива праця, вона якраз сьогодні в «ціні». Не може Софія, ну ніяк не може так. Та цього не зрозуміти нікому.
А осінь продовжувала гратися з жінкою, посипаючи листочками, що пришвидшили своє падіння просто їй на плечі. Згорнула кілька листків у долоню. Податливо зігнулися. «Ще живі», - подумала, - а я вже ні. Приготувалася до наступного удару долі. І таки витягла з кишені лист… Останній лист зважилася прочитати саме сьогодні. Вчора носила весь день, так і не відкривши його. Жінка невпевнено розгорнула списаний аркушик. Щільно, прилягаючи одна до одної літери, скупо виводились у слова, які вливалися пекучим вогнем у серце Софії. «Саме така, мабуть, буває кара, - подумала з гіркотою. Згорнула лист і замислилась… Не хоче ні бачитись, ні листуватися дочка. Як не старалася порозумітися з Ксенією, а лист прийшов від неї з надписом на конверті „Останній лист”. Тому – то жінка і носилася з ним від учорашнього дня, тому і підібрала самоту осінню, щоб ніхто не бачив її пекучих сліз. Знала, що лист буде непростий, але що це останній не йняла віри.
Так хотілося комусь вилити біль душі. Роззирнулася навколо – нікого. Знову сама. Як і в той день, коли втікала нерозумна від дитини, покидаючи її в Ганни, де квартирувала. Вона тепер розуміє, що тоді їй, молодій, не було вчасної та мудрої поради. А непродуманий той крок вартує сьогодні її щастя. „Я ж повернулася, - хотілося крикнути ці слова вголос. - Але кому? Доня не хоче слухати. Але я ж повернулася, - таки прошептала жінка слова. - Повернулася…через місяць”, - сама себе присоромила. І полинула думкою у спогади…
Таки тоді вона справді повернулася, щоб побачити, де ж її дитина. Надіялась, що ще в Ганни. Колишня хазяйка не дорікнула, тільки сумно зітхнула:
- Пізно, дівчино. Дитина уже в сім’ї. Ти ж мені вибору не залишила, а собі самотній я не могла її залишити на сором людський.
- А може, ще заберу, - несміливо пробувала сказати про думку, яка пригнала її сюди повернутися.
- Пізно, - ще раз промовила, - аби ж то, - ніби когось запитала жінка і Софія зрозуміла, справді пізно. Стояла і все витирала і витирала сльози, що рясно спливали зі щік. Покірно прийняла заслужений удар.
Але доля таки пошкодувала Софію. Ганнина сестра, яка і взяла на виховання дитину, дозволила спілкуватися з названою дочкою справжній матері, але взяла слово зберегти цю таємницю. І Софія стала для Ксені тьотею Сонею. Ох і балувала вона дівчинку, яка аж присохла до «тітоньки». Посилки, подарунки, подорожі – все було для малої. Софія змирилася з думкою, що матір’ю для Ксенії не буде ніколи, тому старалася віддати всю свою любов для дівчинки. Якщо не могла її відвідати, писала листи чи не щодня. Жила не для себе, а для дитини. Отак і спокутувала свій дівочий переляк, через який ледь не загубила назавжди найдорожче – рідну дитину.
Дівчина зростала гарна, тільки характер був непокірний. Приймала все як данину, гордо і незалежно. Мабуть, від „балування” родиною та „тітоньки” Соні і визначилася такою поведінкою. Часто засмучувала і названу матір і справжню. Та проходила мить і її пустощі прощалися. Любили дівчинкуу всі, тому потакали примхам маленької принцеси. Маленька з часом стала юнкою, але такою ж примхливою та непокірною. Здавалося, сама собі шукала протиріччя і боролася з ними одержимо. Мама Ганна сумно хитала головою, не змігши впокорити дівчину. А тітка Соня, довідавшись з листів, тихенько сплакувала, знаючи що її вина в цьому найбільша.
Мабуть, стомившись від вибриків Ксенії, доля приготувала для дівчини нові випробовування. Захворіла мама Ганна. Хвороба миттєво знищувала жінку. Прийшла пора прощатися. Дівчину така біда сполохала, по – справжньому. Ксенія зрозуміла, що в житті є щось сильніше за примхи і непокірність та вередування. Вартувала кожну останню хвилинку біля матері, просила її видужувати, каралася за непослух, обіцяла бути слухняною та люблячою. А матуся тільки посміхалася і ніжно гладила голівку своєї Ксюти. Останні слова матері дівчина запам’ятала, але не розуміла. Чому завжди любити та слухатися тітку Соню? Адже вона буде любити тільки матусю. Дівчина горювала і ніхто її не міг відрадити. Не хотілося, щоб пригортала тітонька Соня, хоча вона завжди її любила. Але не зараз. Так і сказала, відриваючись від обіймів тітоньки: „Не хочу нічиєї розради. Я справлюся сама з татом”, - і відвернулася. Отоді і зрозуміла Софія, що таке мати для дитини. Не змогла розказати рідній кровиночці історію її народження, хоча Ганна дозволила відкрити цю таємницю.
- Передаю тобі, Софіє, нашу дівчинку. Юрась їй ради не дасть, занадто ми її випестили. Тобі і нести спокуту за цю ваду. Може, тобі вдасться виховати її. Серце в неї ображене ще при народженні, бо воно, напевне, відчуває про зраду. От дівчинка і мучиться, не розуміючи сама, чому зла на весь світ. Шукає відповіді, а де вона не знає. Не змогла і я їй допомогти, надіялася, що підросте, мудрішою стане, зрозуміє. Не встигла, - вже зовсім тихенько доказала слова Ганна. – Якщо потрібно буде для її життя розкажи їй правду, Соню. Нехай дитина розсудить нас усіх.
Носила Софія свою спокуту, помножену стократ. Дівчинка замкнулася. На листи майже не відповідала. А коли і напише кілька слів, за ними не видно ні її серці, ні її душі. І стогін печалі завуалює в кілька сухих, банальних рядочках слів. І Софія не витримала. Написала Юрію про прохання Ганни. Не заперечував чоловік, бачив, що дівчина потребує жіночої допомоги. Що вже приховувати, коли материнське серце розривається. І Софія написала листа. Спочатку хотіла поїхати до Ксенії, розповісти все при зустрічі. І не змогла. Не тому, що боялася зневаги Ні, боялася завдати удару. А лист написала обережний, лагідний. В кожному словечку своє любові до дитини, просила пробачення. Три такі листи злетіли у простір, несучи її біль, за зраду, радість за дорослу доньку, вдячність за виховання... і прохання, прохання, прохання простити і дозволити бути поруч. А відповіді не було. Не було навіть рядочка. Не було і від Юрія, який пообіцяв підтримати доньку в пору такої звістки. Не було. Душа жіноча чекала, терпіла, молилась, пекла, німіла, але надіялась...
Листа не було. До вчора Софія ще не знала, що прощення не буде. А ось сьогодні читає, вже в котрий раз „останній лист” від доньки до матері. Ні, не до матері, а до тітки. Так Ксенія назвала Софію в листі. „Мені нічого від вас, тітко, не треба. Це мій останній лист...” Літери розпливалися, і Соня все протирала і протирала очі від сліз, які котилися, котилися по щоці, капаючи на рядочки скупих і болючих слів. Не признало мамою, не простило дитяче серце колишньої зради. Не потепліло у ньому від маминої любові, не розтопило слово криги образи навіть у серці дорослої дівчинки. Пізно відгукнулася мати. У серці Ксенії вже зайняла місце любов до Матері. І розділяти його вона не змогла.
На, змокрілий від сліз аркуш, тихо падали осінні листочки, прикриваючи пожовтілими боками пекучі слова. Останнє листя на останній лист...
ID:
376064
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.11.2012 11:03:24
© дата внесення змiн: 07.11.2012 11:03:52
автор: Тетяна Луківська
Вкажіть причину вашої скарги
|
