Океан віри
Перші сутінки відкривали двері весняного вечора, захмелілий туман присідав навпочіпки на узбіччі дороги, намагаючись знайти загублені рукавички, аби зігріти холодні пальці. Вітер пройшов повз згорблену постать, зневажливо кинувши погляд у той бік, нехтуючи думкою про те, що можливо хтось потребував його допомоги. Жалюгідно…. Зневажливо… Забуття… Насуплений Вітер закликав подумки свої емоції, які хаотично розбігалися від холоду власної душі. “ Чекайте!! Я ж тут!! Куди ви поспішаєте?! Озирніться!,”- роздирав сутінки голос вітру. Однак за плечима чулися обережні кроки, які наосліп віддалялися від нього. «Нехай, шукатиму собі компанії серед заблукалих душ, які топчуть пил цієї дороги в нікуди. Хтось з’явиться, можливо знайду співбесідника, який не заважатиме мені мовчати». Емоції…. Знебарвлені, покинуті та прохолодні стукотіли у скронях, вимагаючи залишити їх у спокої. Сутінки ставали наполегливішими, закутуючи все навколо своєю невловимою пеленою, не помічаючи, що вздовж дороги повільно просувається Вітер, закутаний у сіре пальто. Його червоні зіниці вдивлялися у темряву, намагаючись віднайти хоча б натяк на живу душу. З рук вечірнього неба розсипалися зірки в очікуванні на появу блідого, мовчазного співрозмовника. Хвилини очікування претендували на нове ім’ я, “Години”, проте вдалині почулися чиїсь кроки. “Нарешті! Хоч одна жива душа зверне свій погляд на мене. Заждіть на мене!! Я спробую вас наздогнати!”. Прискорюючи власні кроки, Вітер наближався до двох постатей, які крокували вздовж дороги. Він хотів гукнути їм, аби вони зупинилися, зачекавши на нього. “Хто вони? Чому Тиша йде між ними? Вона розділяє їх погляди, всотує кожне несказане слово.” Думки плуталися поміж здогадками, які нестримним натовпом увірвалися до душі Вітру. Він поволі знищив відстань, що пролягла між ним та незнайомцями, обличчя яких ховалися під маскою сутінків, лише зрідка бліде світло огортало їх очі. “Чека….,”- голос розчинився у пітьмі і слова застигли на устах. Різко обернувшись перед ним постала Тиша. Налякана, зніяковіла душа дівчини з великими очима, які сповнювало очікування. Її прохолодно-колючі пальці впилися в уста Вітру, силуючись перехопити його слова. Потоки сполоханих, квапливих звуків спадали з її тонких уст, однак усі вони губилися у мороці пітьми. Вітер схопив Тишу за руку, намагаючись почути її шепіт-крик. “Мовчи….. заважаєш… лиши їх … ти чуєш мене?!! Лиши їх… ” Пошматовані слова вловлював слух Вітру, проте він досі не розумів, чого вона вимагала від нього. “Пусти….!!! Боляче…..!!” Благання наляканих очей долинуло до душі Вітру і він поволі розімкнув руки. “Лиши їм самотність. Не кради їх слів. Вона має лишитися між ними двома!! Чуєш??!!,”- Тиша вмовляла Вітер зупинитися, однак він вперто продовжував слідувати за постатями, лишаючи позаду налякану душу дівчини.
За декілька кроків він наблизився до двох незнайомців. Вони продовжували мовчазно йти вперед, тим самим спантеличуючи хаотично-втомлений Вітер. “Дивні вони…. Мовчать…. Що існує між ними?? Хто вони один для одного? Незнайомці? Закохані? Друзі? Дивно… У неї тонкі риси, трохи втомлені очі, проте усмішка обережно прокрадалася до її обличчя. Витончена, струнка постать з сумними очима. Поряд з нею був хлопець, який дивився на світ крізь призму минулого з розбитими зіницями майбутнього. Здавалося, що вони відчували кожен порух душі один одного, але боялися вголос сказати хоч одне слово. Вітер слідував за ними і розумів, що він мимоволі стає свідком їх життів, самотності почуттів, яка прагнула одягнути нові шати і постати перед світом. “Що ж робити? Прислухатися до допитливої цікавості, яка діймає мої думки чи лишити їх на самоті?? Але можливо зможу чимось їм допомогти…Якщо вже стільки шляху пройшов, то слідуватиму за ними,”- роздумував Вітер, вдивляючись втомленими червоними зіницями у темряву.
Дві самотні постаті рухалися далі, їх руки трималися міцними обіймами. Дівчина з сумними очима поривалася щось сказати, проте слова зупинялися у горлі. “Зупинися!!! Послухай мене!!Чому мої слова вперто відмовляються звернутися до тебе? Я хочу тобі допомогти! У душі немає жодних сумнівів, що твоє життя зміниться. Відчуй, що щастя стукотить у твої двері!! Відрий очі, душу та серце змінам, що обережно ступають у твої роздуми. Не варто цього боятися!! Я ж поруч з тобою!!.”
“Допомогти…Складається таке враження, що все у моєму житті вирішує хтось, але тільки не я. Мені надають лише готовий варіант подальшого життя, який я незаперечно маю прийняти!!! Однак не хочу жити за чужими очима та душами!!! Чуєш мене!!! Не хочу! Я маю прагнення, які розуміє тільки моя душа, для решти все це наївні бажання хлопчини, який живе у моєму серці!! Я не можу прокидатися щоденно і повторювати собі, що все зміниться за помахом чарівної палички!!!! Це не казка, де все вирішується чарами!!! Я втратив свої чари, вони лишилися на полиці у дитинстві. Моя душа виросла з віри у чаклування та здійснення усіх прагнень. Досить!! Настав час дорослішати….”. Сумний погляд зупинився на останньому слові, що пролунало між ними і здавалося, що весь відчай, який тільки може вмістити її крихітна душа, виривався назовні. Дрібні сльозинки обережно відкривали двері печальних очей, чекаючи на свою появу. Але хтось нахабно зупинив їх марш своїми невидимими блідими доторками. Вітер не стримався, його руки тягнулися до печальних очей, витираючи підступні сльози, що дрижали у куточках зіниць. Ще мить і вона відчула б його подих на своїх щоках, але він поволі віддалився, ховаючи промерзлі руки у кишенях пальто. Вітер чекав на продовження…. Навіщо?! Банальний егоїзм, аби порадіти чиємусь горю?? Знати, що хтось так само сьогодні самотній як і ти?? Можливо.. Його душа боялася, що та пані Самотність нарешті завітає до нього, залишивши дві постаті на рогом вулиці.
“Згадай моє життя…. Воно було схоже на казку?? Скажи мені?? Казка з розтрощеними мріями головної героїні… Моторошно, хіба ж ні?? Однак ось я перед тобою!! Людина з пустими печальними очима, але живим серцем, яке дихає, прагне любові та розуміння!!! Це те, чого бракує світові, аби усмішка осяяла його обличчя!! Я знаю, що може подарувати тобі усмішки, подарувати щастя, яке стільки років припадало пилом у закутках душі!!! Я хочу жити одним подихом з тобою, поглядом зіниць та ударом серця!!! Повір мені… Хіба я так багато прошу!!? Краплину твоєї віри, яка стане океаном!”.
Сутінки ставали наполегливішими, створюючи ідеальну самотність зірок навколо німого місяця. Вздовж дороги повільно просувався Вітер, закутаний у сіре пальто. Його червоні зіниці вдивлялися у темряву, туди, де за рогом вулиці його чекала власна Самотність і дві постаті, душі яких зливалися в одну. Дівчина з печальними очима тримала у руках душу хлопчини, який дивився на світ крізь призму минулого з розбитими зіницями майбутнього. Кволий океан їх спільної віри поволі здіймав хвилі за спиною Вітру, який крокував до рогу вулиці, за яким чекала та сама пані.
ID:
378722
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.11.2012 00:44:44
© дата внесення змiн: 19.11.2012 00:44:44
автор: філософ
Вкажіть причину вашої скарги
|
дякую,що прочитав 
