Ми з тобою згубили свої грішні неправедні совісті. Ми буваєм нестримні, навіть інколи трохи розбещені. Ми ідемо алеями злої, холодної осені. Ми в забутих словах, у брехні своїй зрадженій плещемось.
Ми застрягли в пітьмі, мов в стіні кам’яній замуровані. Мовчимо та говорим собі невідомими жестами. Ми так хитро вдаєм, що собою до краю захоплені. Ми брехали завжди, та вдавали, що були чесними.
Ми з тобою ішли неосяжним космічним простором. А любов у серцях залягла піщаною пустелею. Мені в ноги довіра уп’ялась колючкою гострою. Зрозуміла, нарешті, що була сліпою й упертою.