|
Частина ІІ. «Спомин»
Віктор раптом відірвався від своїх страшних спогадів про вчорашнє, підняв все ще заплакані очі, і, знову спинив сумний погляд на грозі за вікном, котра ніби знущалася над ним, ніби сміялася, прагнучи довести його до божевілля. І якби не годинник, за спиною на стіні, який пробив уже дванадцяту ночі, то хто зна чи отямився б він від тієї туги, що скувала його цілого у кайдани смутку та жалю, розбивши душу. В голові Віктора в ті хвилини і справді коїлося щось не зрозуміле. Він замислювався про смерть... Віктор почував себе винним в тому, що сталося. Проте ці дванадцяти кратних «БАМ» годинника – змусили перемкнутися його похмурим думкам на геть інший спомин з минулого...
Те що художник згадував щось приємне було видно по виразу його обличчя. Він знову всівся у своє крісло і розслабившись відкинув голову назад. Витке темно-каштанове волосся середньої довжини повільно із помахом голови, упало на його широкі мужні плечі. Віктор заплющив вже трохи просохші очі і злегка посміхнувся:
«...То було близько півтори року назад – на зустрічі Нового року. Група наших молодих художників-початківців, котрі свого часу намагалися об’єднатися у творче мистецьке об’єднання, котрому так і не судилося, з різних в кожного на те причин, утворитися, - зібралися з метою поєднання приємного з корисним. По мимо провести рік старий та зустріти Новий, ми ділилися кожен своїми маленькими таємницями мистецтва, своїми враженнями та поглядами на розвиток мистецтва в державі, висміюючи відсутність самого розвитку та його підтримки з боку самої держави.
На цьому зібранні було чимало митців різних галузей творчості: скульптори, майстри пера, художники...
Вечір видався на славу: усі були просто в захваті від його організації. Ми радо провели старий рік, згадуючи кожен всі свої досягнення: успіхи, поразки, і, вже після ударів, - довгоочікуваних дванадцяти ударів годинника; після перших дзвонів келихів, повних пінисто-ігристим шампанським та після щирих вигуків вітань «З Новим роком!..», почалося все те, що можна назвати справжнім святом. Співи, музика і танці - наповнювали розкішно по-новорічному прибраний зал.
Усіх нас заздалегідь було повідомлено, що тільки-но ми переступимо поріг Нового року, - на нас чекатиме дивовижне феєричне шоу. Ми й самі його з нетерпінням чекали, оскільки знали навіть дещо більше, можливо, за інших: це має бути щось відверте, еротичне, якийсь по своїй суті гарячий, пікантний номер. І коли його оголосили – усі присутні раптом стихли і, затамувавши подих споглядали, як на сцену, під звуки позивних акордів, віщуючих наближення чогось надзвичайного, різкими та густими потоками вилились, мов різнобарвні рідини, кольорові, від світел прожекторів, димові завіси. А потім... А потім з’явилася вона... Просто зі стелі прямісінько на середину сцену зі шлейфом барвистого конфеті, уся осяяна прожекторами, – спустилась дівчина-метелик і розпочала свій гарячий, еротичний танець. ЇЇ костюм був і справді дивовижним: він був геть прозорим, дозволяючий розгледіти всі принади юної танцівниці. Костюм виглядав настільки природно, що моментами здавалося, що то й справді дівчина з крилами метелика, істота неземного існування. На обличчі у неї була маска, тому розгледіти риси лиця змоги не було, доводилося насолоджуватися не менш спокусливими формами тендітного, мов і справді метелкового стану, що гармонійно рухався під ліричну музику та вигравав всіма кольорами світлової частини шоу-програми. Надзвичайно легкі майстерні елементи її танцю створювали ілюзію, - мов вона і справді відривається від сцени і, махаючи своїми так само прозорими, як і вся її одіж, тендітними крилами, здіймається в повітрі і просто зачаровує! На мить і мені здалося, що я теж здатен здійнятися в вись разом з нею. Не бачачи її обличчя, її очей, мене вабили її досконалі форми, так виразно окреслені костюмом. Образ метелика справляв неабияке враження! В ній я вбачав все прекрасне, що тільки може бути. Вона була, мов ангел – чиста, безневинна, граціозна, досконала істота і водночас, наче демон – підступна та спокуслива красуня.
Вона ж і була тим єдиним натхненням, музою на створення тієї дивовижної, на жаль вже мертвої, картини – «МЕТЕЛИК». Що-правда на полотні я зобразив не зовсім її саму, а тільки силует, довершені форми. Що ж стосується фарб та відтінків, котрих мені вдалося добитися – в них я висловив всю свою любов до цієї досконалості. В картині відображено було все те найпрекрасніше з усіма найвідданішими та найпалкішими людськими почуттями, котрі тільки можуть бути.
Доки творив над картиною, - був закоханий в неї: в її стан... Та от коли полотно сягнуло свого довершення, я раптом зрозумів, що не можу без неї – тої реальної досконалості...
Я шукав, розпитував про неї... Та все дарма. Врешті, змирившись, зрозумів, що то був проблиск щастя в моєму житті, який на жаль, уже мабуть ніколи не повториться. Так, я був змирився з тим, що більш ніколи не побачу тієї неймовірної краси, того метелика. Та я пообіцяв собі в жодному разі не викидати зі свого серця ті щирі та чисті почуття, які зародилися в мені тоді і, які я все ж зумів передати на полотні-всього свого життя. Кохання з першого погляду!? Дивно звучить, чи не так? Та все ж це правда. Я вирішив, що пошуки втраченого – даремні; що краще буде, коли цю неймовірну красу побачить світ і тоді, можливо, ця дівчина-метелик, впізнає себе, свій образ. Можливо їй стане цікаво – хто автор і вона сама мене знайде. Я вірив в успіх «МЕТЕЛИКА»! Я був певен, що картина справить враження і стане моєю візитною карточкою в мистецькому житті,адже вона відрізнялася від енної кількості інших моїх робіт, оскільки була написана душею, почуттями.
Ні! Я писатиму, писатиму і ще картини, та боюся, що мені більше ніколи не вдасться створити щось подібне, що на стільки досконале.
Я покохав цей образ, ту дівчину. «МЕТЕЛИК» - єдине, що нагадувало про ті мої переживання-щастя, про почуття, що зародилися тієї новорічної ночі; єдиним підтвердженням того, що то був не сон. Метелик був шедевром мого мистецтва. «БУВ», бо тепер це жменя попелу на згарищі мрій.»
І Віктор знову почав згадувати минулий вечір, ту грозу, яку не переставав проклинати. А та, ніби продовжувала глузувати з нього, лиючись за вікном перед його очима. «Вона знищила мого «МЕТЕЛИКА»; спалила її крила і прирекла на вічні страждання мою душу.»
Нещасний художник намагався заснути, проте страхіття не покидали його, постійно переслідуючи як вдень, так і вночі. І цими страхіттями були його ж картини – ті самі картини, котрих немає більше в живих. В ту ніч він так і не заснув, проте наступні ночі були іще гіршими: з ним розмовляли душі покійних полотен – вони винуватили його в тому, що художник їм дав життя, щоб вони згоріли.., до тла... Та найстрашнішим його сном – був сон про «МЕТЕЛИКА».
ДАЛІ БУДЕ...
ID:
391598
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.01.2013 16:15:26
© дата внесення змiн: 18.01.2013 16:16:54
автор: Бойчук Роман
Вкажіть причину вашої скарги
|
