Вміє зима колошматити природу… То снігами іскристими засипле, то дощами посріблить , морозом притисне, відлигою розпустить крижану завію… Так і долі людські. Непередбачувані віражі і миттєвості…
Про близькі стосунки між Люсею та Славою знали всі. Пекло від образи і у душі дружини. Пліткували, посміюючись сусіди, насторожено поглядали колеги. Та закоханим було не них. Вони любилися попри всі зневаги. Добре було їм удвох… та не просто. Люсі, звичайно, дещо легше, адже вона без пари, лише з сином, що неочікувано подорослішав і геть збайдужів до маминого вибору. Судити її йому геть не хотілося. А привітатися зайвий раз з маминим гостем було зовсім неважко, тому вечірні гостини утрьох почастішали. Правда, десь далеко в глибині душі Вадим відчував незрозумілий йому сором за маму, та поки вдавалося, на певний час, відганяти ці почуття, не шукаючи пояснень. На цьому й зупинилися. Жили при зустрічах дружно, не пригнічуючи один одного. Люся не раз бачила в очах сина німі запитання, але старалася минути цю зацікавленість черговими подарунками. В її сімˈ ї ще вдавалося маніпулювати такими стосунками , тому вона, не задумуючись про наслідки, летіла до свого жіночого щастя, навіть не озираючись. А от Славі справді було непереливки. Пригнічено мовчала дружина, яка втомившись від подружніх чвар через зраду, вже не починала сварок, а просто терпляче чекала хоча б якоїсь розвˈязки. Та Слава не хотів втрачати розміреного сімейного життя. Він любив донечок, плекав їх змалечку справжньою батьківською любовˈю, радів дитячим успіхам і не уявляв свого життя без них та щоденного домашнього затишку. Але відмовитись від несамовитого кохання, від пристрасної Люсі, яка зачаровано зазирала у вічі, виконуючи всі примхи свого обранця, теж не міг. Він , дотепер, тут був господарем, паном, улюбленим , дивовижним коханцем без обовˈязків і напруги. Тут Слава відпочивав душею і відчував себе справжнім чоловіком. Беріг це відчуття і статус попри все, не розуміючи, чи варте воно того, що втрачав.
Погасла в дружини щирість і довіра в очах, замовкли теплі і веселі розмови за вечерею, які так любила сімˈя. Тиша була нестерпною і з кожним днем все більше впливала на стосунки з доньками. Ще мить, здавалося, і пройдуть вони повз батька, зневажаючи його за неповагу до матері. Треба було якось розрядити напругу в сімейній атмосфері. А тут і нагода наспіла.
Святкувати професійний день вирішили у поїздці до памˈятних місць нашого краю всім колективом. Радісно Слава про це оголосив ввечері вдома. Але дружина ніяк не зреагувала на його повідомлення. Вона давно звикла, що в такі поїздки чоловік бере з собою коханку. Та Слава все ж допросився, щоб Валя таки поїхала з ним. Переконував, що це шанс ще раз зважити можливість їх подружнього життя. І жінка здалася, лиш попросивши, бути поруч, хоча б у цій подорожі. Слава поклявся, що не залишить її ні на мить, з острахом думаючи, як пояснити коханій, що він буде не з нею. Колектив їхав майже весь і Люся напевно ж нізащо не відмовиться залишитися вдома. Так і сталося. Ні прохання, ні погрози розірвати стосунки не вмовили. Попри всі слова, що їхати жінці саме зараз не потрібно, тільки розлютили її. Люся вперто збиралася, мріючи про палкі обійми коханого. Не допомогла і розгубленість, коли побачила, як мостився Слава біля дружини в автобусі. Перетерпіла неоднозначні погляди колег, які диву давалися, що Слава звів обох жінок докупи. Люся таємниче усміхалася, знаючи, що вона значить для коханого і з ким він буде не сумнівалася. «Побачимо, хто кого…»,- сердито прошепотіла.
Це була нерівна війна за чоловіка. Валя вперто не відходила від Слави, а Люся цілеспрямовано переймала чоловіка, відводила вбік, загравала з іншими, голосно сміючись, аби ревнував. Слава поспішно виривався, поспішав до дружини, ховаючи від сорому очі. Погляд Валентини був благальний, знічений. Прикро, що за всіма «виходками» коханої спостерігав увесь колектив. Валя нестямно червоніла, вириваючись з гурту, щоб залишити цю нерозумну гру, вже сто разів шкодуючи, що поїхала. Але Слава, притримуючи її за руки, зазирав у вічі, перепрошував, щось нерозбірливо обіцяючи.
Нарешті екскурсія завершилася, а попереду – святкова вечеря у ресторані. Всі готувалися до розваги. Танці, підготовлений святковий концерт, насправді звеселив душу. Стало якось напрочуд затишно. І вже не так пекло в душі у Валі, адже Слава таки старався бути поруч. Замріялась … Ось так, як і колись вони раділи один одному. І здалося, що не було отих пекельних зрад, сварок, зневаги. Може, і наладиться все, а чи ж ? Та тест на вірність був ще попереду.
Хтось оголосив танець кохання. Музика заполонила неземними акордами сяючий зал. Всі затамовано очікували, яка ж пара розпочне цей особливий танець. А музика несла висоту почуттів, щемливо виспівуючи про кохання, закликаючи обˈєднатися серця. Пауза продовжувалася. Знову хтось не витримуючи, вигукнув, що запрошують дами. Натовп жінок хитнувся вперед, визираючи партнерів. Люся, віддано поглядаючи , вишукувала Славу. Це був їх улюблений танець. Ось він стоїть, не наважуючись ступити вперед до неї. І вона пішла…назустріч до коханого, через весь зал, гордо і звеличено. Ніхто не танцював, споглядаючи зненацька неочікувані події. Музика ніжно вела її до пари. Ще мить… І Люся схилиться в обійми коханому і, що їй до заздрісних поглядів колег. «Він мій, мій!» - шепотіло усе єство жінки. Всі затамували подих. Що буде? Хто піде в танець, думав чи не кожний спостерігач у залі. Хто ж дорожчий з цих жінок?! Лише крок відділяв їх трьох від початку танцю. Спантеличено Валя рвонулася до виходу та міцний потиск руки чоловіка на мить зупинив її ходу. Шанобливо поклонившись, Слава, поклав руку на плече дружині і ніжно повів у танець. Зворушена таким поворотом ситуації, але знічена від переживань, Валя все ж зуміла ніжно притулитися до грудей рідної людини. Я так люблю, ледь не вимовила вголос. Серце стукотіло , неначе на першому побаченні. Вона йому сьогодні пробачала все. Стоптану гордість, зраджену вірність, сором за його ганебну поведінку. Вони танцювали, обійшовши колом здивовану Люсю, яка так і залишилася самотньо стояти, не підхоплена до танцю, не пригорнута коханим… Хтось, рятуючи таке непорозуміння, знову закликав всіх до танцю. І закружляли пари таки шоковані щойно побаченим. А серед них щасливі Валя і Слава зі своїм зболеним коханням, яке випробовувалося подружнім і непростим життям, згоряючи у пристрасті і вирівнюючись мудрістю.
Ой, я теж натішилася, головне прополола, все прибрала, стіжок зілля, два тижні природи, щоденно обливалася з відра водою, красааа, розмовляла з рослинками, їжаками, білками, вужами, ящірками, птахами, а вони не люди, зайвого не скажуть, рада тобі, гарних днів.
Ой, люди різні, все складається у кожного по-своєму у цьому танго для трьох. Добре, як закінчується добре, вибачай за тавтологію.
Шикарна у тебе проза, Таня, зачитуєшся
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Радію саме такому завершенню сюжету. Та життя в героїв ще довге і ой, ще скільки спокус очікує на Славу... Чи вистоїть? Гарно, Таню, читала з задоволенням
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Галино, що зайшла, щось загубилися ми у новому році, капець як хворію, не можу вибратися, а друзі забувають... рада тобі.
У житті по всякому буває... хтось плаче...
а хтось сміється... Недарма є така приказка " Третій завжди зайвий..."
Так все досконало написано, Тетянко ти просто молодець вмієш розкрити сокровенне! Молодчинка!!!
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, подружко, приємно, така барвистість і велич у цих квітах
Вашу прозу неможливо обминути... бо вона реалістична і герої в ній яскраві і зрілі. Життя так схоже на геометрію - то замкнуті кола, то трикутники, а то паралелі....
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
