«Коли надвечір’ям
Спускаєшся з гір у долину…»
(Лі Бо)
Я так хотів у чорній темноті
Не смолоскип і навіть не ліхтар –
Маленьку запалити свічку.
Я так хотів у дикій самоті
Живого голосу – тихенького – як дар,
У цю глуху і без’язику нічку.
Мій сум літає волохатим кажаном
Поміж дерев, поміж сліпих модрин,
Поміж вологих кволих ясенів,
Мій сум замовк, як осені погром.
Там наче вата глухота і німота ялин,
Там баговиння непробудних снів.
Та я іду – без костура і без поводиря,
Іду туди, де ходять навмання,
Туди, де гордий крук не донесе кісток,
Де навіть жабка – друг, а їжачок – пророк,
Де замість хліба на обід печаль,
Де сіль - на рану, де себе не жаль…
Я так хотів у чорній темноті
Не смолоскип і навіть не ліхтар –
Маленьку запалити свічку.
Такий вже час, що ронить в душу сум,
що деколи і світло смолоскипа
не світить у кінці тунелю. Жаль
усіх на світі, тільки не себе.
А майбуття голосить чорним круком
у закутках скажених інтуіцій -
так хочеться послати це "в ігнор"!
Але якщо душа піде у хащі
і в баговиння вгрузне інтелект,
забувши, що вони - це коди націй,
то і їжак тоді пророком стане,
і закричить каміння... Закричить,
бо більше нікому...
Кожен бачить у віршах щось своє, я побачила це
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Привіт, Шоне!
Твого вірша я прочитав так:
"Але найбільше змінилися люди.
Зверха глянувши, то немовби
змоглася між ними "культура",
але на ділі виходить,
що змоглося тільки їх число."
(І.Франко "ЗАХАР БЕРКУТ")
Я живу там де сіль - на рану,
Замість хліба - печалі спів,
І щоранку я п'ю не каву, -
Баговиння безсонних снів...
Я хотів запалити свічку,
Не ліхтар і не смолоскип,
Й перейти цю безглузду річку,
Що змиває мій генотип,
Та глухі і німі потвори
Заховали надії пліт
І звели до небес забори...
Поміж душ я шукаю світ
Де без костура й не навмання
По дорозі у ясний день
Я би йшов до свого кохання
Поміж радість палких натхнень!
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за дуже цікавий резонанс щодо мого твору! Не сподівався...
Шоне,вірш надто сумний,але там де алегорія,проводир завжди є.Смуток,аще ніччний кромошить тіло і дістає душу.Я в такому разі, палю свічку і дивлюсь на зорі.
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за цікавий відгук! Даруйте мені за сумні мотиви моїх віршів...
*Де навіть жабка – друг, а їжачок – пророк,* - цей рядок сильно підсилює прагнення людини почути живий голос, або хоч побачити щось живе.
Вірш примушує думати та цінувати те, що маєш.
Тож міркування ще ніколи не були зайвими.
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
