Життя – це дійсно експеримент для того, хто пізнає. І пізнання тут – конкретна філософська категорія. Я люблю твої слова. Коли ніч тече невичерпною оливою, коли день зачаївся, мов привид далекого пілігрима, я заколисую себе під їх млосний шепіт. Вони схожі до вимовленого, намоленого єства, що згладжує всі рани, всі зморшки на тілі моєї душі.
Страшно стало, коли ти замовк. Слова пішли з тобою. І лишалось любити лиш спогад. З тих пір я зненавиділа всі свої спогади. Маленькі кати, що ріжуть мою змучену пам'ять на шматки.
Я уподібнилась долині Іосафата. Я уподібнювалась всьому, що дозволяло цю дію.
Навіть сумом це не можна було назвати. Це було схоже на беззмістовні молитви до неіснуючого адресата.
Так минали дні – пілігрими, текли ночі – оливи. Так, ідеалісти крихкі, але хто може претендувати на силу зараз? Як бути сильним, коли в тобі стільки емоцій, печалей, радостей? І все вимагає причини, щоб набути рис обумовлення. Все любить бути обумовленим, поясненим. Бо у таке легше вірити.
Згодом я змирилась. З собою, насамперед. Але я вже не була обумовленою, тому вірила наполовину, з неохотою.
Але одного разу до мене прийшла мить з відлунням твого слова. І потім все враз замовкло. Ти ж знаєш, як я боюсь тиші: ніколи не знаєш, що породить вона!
Я билась об кригу безсуттєвої свідомості. Бо обумовленість суті не пояснює її необхідність.
Потім приходили дні – молитовники, ночі – сповіді.
Так я зрозуміла, що в мовчанні більше слова.
