Ти дав мені надію і я злетіла високо–в небо, між хмар в безкраю темінь осяяну крихітними відблисками астероїдів. Душею тягнулася до самого Бога, але була збита... Я падала все вниз і вниз, ще трохи і Земля... Хапаюся за хмари, сльозами зрошую біль, кличу тебе:“врятуй“. Вже бачу гостре каміння... О ні, тільки б не розбитися. Все ближче і ближче... Чую запах, він душить мене. Ой, боляче... М'язисті, безжальні руки ката виривають мої крила, вони вбивають мого ангела, повертають в жорстоку реальність. Раптом біль... світ розсипався в разючому калейдоскопі страждань, і затих. Тільки крихітні частинки мого щастя валяються в смітнику. А знаєш, у нього були твої очі, твої руки,це був ти, частинка тебе. В нього вже билося серце, а тепер... Тепер наше щастя заковане в чорний поліетилен, який пропах хлоркою. Воно розібране по частинках, нікому не потрібне, воно вбите, але ще таке тепле... В ньому жила любов–чиста і невинна, а ми затоптали її... А тепер, воно ангелом стало і кличе мене до себе. Я прошу зовсім мало:вбий і мене... Я у смерті знайду утіху...
