Вперше про Нього мені розповіла матір. Вона ніжно куйовдила моє неслухняне волосся і розповідала про «Бозю-вседержителя», який любить всіх нас, але й разом з тим може карати. Тоді я втямив, що від «любові до ненависті - один крок» – це світова аксіома, надто вартісне твердження, яке не треба й заучувати.
Коли мати померла, я втратив той імператив з ніжності, всеохопної віри і терпіння. Ця людина була моїм вірним пристанищем у просторі, надією, вірою, любов’ю. Жінок у мене завжди було багато. Але я не навчився любити жодну з них. Мабуть, тому, що любив їх усіх. Але любов до жінки, що народила мене, була сакральною. Як можна нівелювати віру в святість такого почуття, яке приймає тебе таким, яким ти є, бо воно тебе і створило; тому твоє життя – це найсвятіші рудименти, прояви його?
Вона перед смертю була втіленим в людині спокоєм, релігійним теплом, без краплі фанатизму. Єдине, що заповіла, сказала перед тим, як відправитись у вічну мандрівку, вміщувалось у кількох словах: «Шукай Бога. А, як знайдеш, не загуби».
Минув рік після смерті. Час розгладив усі зморшки, я вливався у звичний ритм, але безсонні ночі нагадували про останні слова. Дійсно, щось важать – таки перші і останні слова. Вони врізаються наріжним каменем, який не викинеш на роздоріжжі спогадів. Вони просто приростають в тобі, стаючи духовним органом та опорою.
Я захопився вивченням релігій. Але це викликало у мене сум’яття і сумніви: у кожної релігії її Бог мав відмінні від інших риси. Я ж думав, що Абсолют є однобоким та,разом з тим, всеохопним. Згодом, я почав відвідувати різні храми. В деяких я чув спокій, в деяких наростання незадоволення від усвідомлення обмеженості прихожан. Мене вчили, що суть людини – у осягненні щастя. Якщо воно – в обмеженнях, то я не вірю в таке щастя.
Через рік я почав подорожувати. Так перетворився на пілігрима, який чогось шукав. А чого – й сам не знав. Зрештою, саме тому й подорожують, бо шукають щось чи втраченого себе.
Я відвідав найвідоміші святі місця, общину Тезе, де люди говорили різними мовами ,але про одне. Там відзначив ще одну істину: для втілення змісту мова не має значення.
Але я все не знаходив Бога, хоча й чекав на Нього. Можливо, це було богохульно, по – людському зверхньо, бо внутрішнє усвідомлення шепотіло, що Його шукаю для того, аби нагадати собі ще раз віруючу матір, образ якої розпливався все більше і більше з часом.
Через місяці я опинився на березі моря Франції. Море. Ця тягуча водяна вічність, яка розраджує, вбиває, виносить гнів прибоєм, забирає біль відпливом. Я сів на піску і почав милуватись заходом сонця. Погодьтесь, приємніше милуватись ним, коли є пейзаж, доповнення до картини.
Через хвилини відчув дитинний солод задоволення від спокою в собі. Мене розбудив крик чайки, що пролітала повз, та бурмотіння старої жінки, яка сиділа на відстані. Обличчя її було таким мирним, аж святим. Я не хотів порушувати цю мить, тому дочекався, поки вона завершить свій ритуал.
Вона шепотіла щось дуже довго, але мені від того ставало ще краще, спокійніше, щасливіше. Я почав плакати і довго не міг зупинитись.
Через півгодини вона підвелась, ще з хвилину постояла, вклонилась заходу і пішла в інший бік.
Я наздогнав її і запитав на ламаній французькій:
- Пані, що Ви робили протягом години? Я розумію, що неввічливо таке запитувати, але я конче мушу це знати.
Вона посміхнулась і спокійно сказала:
- Я молилась, юначе. Просто молилась.
Я був здивований і навіть розчарований.
- Просто молились? До моря?
На обличчі жінки з’явилось тихе, мудре здивування:
- Так. Я просто молилась. До цього моря.
Я хвилину постояв і знов продовжив своє дитяче розпитування:
- А хіба ж можна молитись до моря? Це якось пантеїстично.
Вона добре зрозуміла мене. Почекала, поки тиша набере оберту, і сказала:
- Так. Адже море теж молитовник, воно свідчить про Бога.
ID:
432891
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.06.2013 01:41:30
© дата внесення змiн: 09.07.2013 01:32:07
автор: Олена Ганько
Вкажіть причину вашої скарги
|
Мій храм - в моїй душі... Дорога до Бога така неоднозначна. Дякую за можливість подумати! 
