«Найсуттєвіша різниця між нами пролягла спустошеним яром між колишніми розмовами та оголеними думками. Вона полягала в тому, що твоє життя – діалог, моє ж – монолог – тупцювання по колу, шукання витоків свідомості серед буденності, одягання в першопричинний сенс, якого, може, насправді й нема. Та й нехай. Така собі самовтрата? Самознаходження, самовивільнення?
Єдина істина для мене полягала в тому, що є дні хороші, гарні, прекрасні, розмальовані у фарби насичення від світового естетичного задоволення. Справді, якщо твої вуха таки почули голос краси, то з того моменту ти вічно шукатимеш її відгомін або ж житимеш спогадом цієї музики. Ще є дні гіркі, мов полин, мов самотній вечірній ореол смутку, який мало кому личить. Але ти вдягаєш його, немов старша жінка міряє вбрання своєї молодості. Для чого? Певно, щоб пожаліти саму себе. Певно, так.
Мені небагато років. Чи в мені небагато років? А скільки чисел міститься в тобі? І як часто ти даєш їм вихід….»
Цей лист я так і не дописала, бо нота настрою змінилась. Музика диктує свої танці. Та й обманювати тебе не хотілось. Тоді б, через хвилин п’ять – десять, писала б не я. Хтось інша.
Мій розпорядок стрункий, мов дисципліна, з допомогою якої я його й зростила. По – щирому, я люблю ці розхристані часопроводження, де простір дає змогу для думок, їх народження, але думати мені давно не хотілось. Проте стрункість рухливих дій породжує спокій, до якого я прагну.
Світ подій мене не так цікавить. Зате він дає змогу отримати гроші. Світ вражень – це мій прихисток, моє джерело серед пустельної спеки.
Сьогодні я зустрінусь зі своїм новим чоловіком на цьому етапі мого життя. Хочеться або упевнитись в доцільності моїх самотніх вечорів, або змінити думку. Таки друге.
Я вдягаю чорну сукню. Одяг відповідає моєму світовідчуттю. Зачіска вільна, як і мої рухи. Я ж до нього вже звикла. На вулиці сутінки. Прохолодно. Але цю температурну орієнтацію я не відчую сповна, бо сама не буду. Біля мене йтиме, сидітиме хтось, кому я належатиму кілька годин. Тільки б недарма.
Виходжу з будинку. Перехожих мало, не дивлячись на вечір. Зустрілись ми одночасно. Пунктуальність – доречна риса будь – коли, як – не – як. Вберігає від розчарувань, наявності сподівань. Так вчишся сприймати людину такою, якою вона, по суті, є, бо, коли чекаєш, то це – суцільні здогади, очікування чогось тобою насадженого, вигаданого. Ти йдеш повільно, виважено. Ти вже не молодий чоловік, а визрілий. Це видно твоєму одязі, поведінці, реакціях. Мало що тебе дивує. Мене теж. Чергова спільність, яка дарує мені суто жіночу змогу до уявлянь майбуття. Ненавиджу це.
Ти цілуєш мені руку, дивлячись при цьому прямо в очі. Пасеїстичний жест. Мені важко втриматись, щоб не посміхнутись. Згодом перечікую цей момент по – справжньому інтелектуальної ніжності, обіймаю тебе та цілую у губи. Так, ніби поспішаю. Це означає, що наприкінці зустрічі цілунок триватиме довше. Прощання ж таки.
Сьогодні вирішили нікуди не йти. Захотілось блукати містом, щоб знайти себе вдвох.
Мій чоловік надто сумний, щоб приховувати це. «Самотність?»- питаю я. «Самотність», - підтверджує він. Я посміхаюсь на дні душі, щоб не зміг побачити.
На вулиці не шумно. Вечір теж притих, мов стомлений через полювання звір.
Ти починаєш розмову: «Мені вже багато років…..». Я ловлю себе на думці, що в мені їх ще більше, ніж є насправді. Вік надто впливає на переконання, бачення.
Про що ти питатимеш далі ,я знаю. Але мені не хочеться чути цю тривіальність.
«Приходь до мене завтра. Надовго», - шепочу я. В слово «назавжди» не вірю, бо воно руйнує найсильніші почуття. Це ж бо клятва, яку часто порушують.
Моє звертання може здатись банальним, але це не так, бо це - справді важливий етап мого життя. Я нарешті зважилась бути щасливою.
Твоїх відповідей давно нема, мої запитання втонули від неможливості втілити раціональність в полі звернень. Час нашої юнацької ніжності, моя люба, минув. Листів давно нема, де павутинним почерком зазначений був колись надто важливий відправник – ти. І тебе біля мене не існує теж. Тож настав час пристрасті, час опори на силу плеча, яке геть відмінне від мого, яке ніколи не зможе мене зрозуміти, але яке, я певна, любитиме по – справжньому.
ID:
434979
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.07.2013 23:25:08
© дата внесення змiн: 02.07.2013 23:26:09
автор: Олена Ганько
Вкажіть причину вашої скарги
|
