Львів нас зустрів дощем... На шпилястих куполах церков зависли хмари. Було тихо, лише десь-не-десь цокотіли копита коней, прогиналися мости, плакали черепиці дахів. А ми йшли старими вулицями, піднімали очі в височінь столітнього неба, а в душі жалібно звучали струни минувшини. На проспекті плакав Шевченко, сльози дощем скочувались на граніт, таврували землю, поглиналися болем, дихали безмежністю. Я вбирала в себе його дихання, пила його енергію... Моя душа стрепенулася, окрилена щастям–ожила. Вперше, за безкінечну вічність сірих днів вона жила. Рвалися слова, нестримним потоком виливалися на папір... Переповнена невідомістю я плакала– невпевнено, щиро–разом з дощем. Вперше я була щаслива! Годинник вибивав останні секунди, люди ховались під шапками парасоль, а я ловила дощ... До тебе йшла, мій бентежний сіроокий Львів...
