Надійка
-Мені будь-ласка каву і шоколадний мафін!
- І то , швидше будь-ласка!
Не встигнувши у війти , на порозі я стомлено, але вправно налетіла на милого хлопця, своїм базіканям. Стрімко направляючись у лівий бік, за улюблений столик, що розташувався від дороги, де велике вікно вітається щоразу з перехожими, я діставала свій затертий блокнот. Мабуть,люди як і сиділи у затишному кафе дивувалися. Хтось розмовляв, деякі задумливо читали ранкову пресу , інші милувались центральною вулице міста та пили каву, спостерігаючи на таку, чудернацьку картину – «Звідки , це руде диво узялось?!» - мабуть кожен запитав сам себе.
- Ну і чудово, повеселила всіх. Мій столик, виявився зайнятим. За ним сиділа жінка, років так тридцяти, на ній було дешеве плаття з ринку, рожева помада - ніби поцілувала персика,а на правій руці – обручка, і до біса гарний лак, такого бірюзового кольору - він гармонійно вирізнявся на фоні чорного пальто , що висів на стільці.Раніш я її, уже десь бачила чи здалось?!
Її зморшкувате обличчя мені нагадувало осінні листки. Дивно то як! Я зручно всілась за столик, який стояв на проти цієї жіночки. Доречі , вона смакувала тістечко, з чаєм . Смачно. Ковтаючи, незнайомка так ним насолоджувалась, що у моїй душі в мить ставало тепло, ніби то я пила той гарячий чай.
Ех, люблю цю осінню пору, враз зловила себе на думці. Зняла зі себе, синє пальто, та незграбно кинула на стілець. Чекати свою каву мені прийшлось не довго.
-О, цей запах кавових зерн… у моїй голові тут,як тут узялися нові речення,скоріш майбутньої прози. Кусаючи, смачний до дикого болю мафін , пишу шоколадні рядочки. На годиннику уже за десяту. Продовжуючи далі, на хвилинку зловила погляд тієї жіночки. Вона так на мене, поглядає, - відчувається її теплий погляд. В заміну, я усміхнулась, і швидко поринула у свої дивакуваті рядочки, які неслись на аркуш божевільним темпом, як швидкий поїзд, коли я мчусь додоми. Давно у мене такого пориву не було. На мить, перед моїми зеленими очиськами у віконному склі вималювався образ мами з татом – чомусь вони, сумні. Моя рука, на стрімкому автоматі, потягнулась у карман. Телефоную. По той біг як завжди нудні гудки, ненавиджу їх. Раптом, голос мами – такий рідній.
– « Привіт, доню» - а на моїх очиська, уже рідкі каплі солі.
- Привіт, мам» - бадьоро кинула слова у відповідь. Враз понеслись надокучливі питання. Розмовляли ми не довго, у моєї мами, як завжди робота. Попрощавшись, знову узялась за своє.
Ковток - уже видніється дно керамічної чашки. А у мене ще не дописано.
Зі сторони, здається це виглядало кепсько. Не один разок, я відчувала на погляди оточуючих мене , зовсім не знайомих мені особ.
Хм…Яскраво живтий шарф ?! Чи моя метушня за крайнім столиком, біля модної картини з ліва від мене?! – зловила себе на думці.
Хоча, їхні погляди мені , як адреналін . Як промінчики сонця, що пробираються крізь чорні хмари дощу .Їх погляд – моя душевна злива.
Я поглядоманка . Чи що?! Але найбільш, теплу увагу мені приділяла жінка, яка зручно вмостилась за мій столик, що з права від великого вікна. Так кортілось , порозмовляти з нею. Вона особлива – прошепотіла собі я. Розпочати бесіду без чашки гарячої кави?! Е ні, я так вчинити не змогла. Дивно так, довго смакувала, вона чаєм!
Хвилинки п’ять, мене відірвало від потоку слів з голови. Ні! З душі.
Врешті – решт цікавість моя, трималась ще не довго. Мені важливо було закінчити розпочате . Не судилось…
Опустивши у блокнот голову. Я не помітила як за мій новий столик сіла, жінка зі своєю бірюзою - саме по кольору я зрозуміла, що вона поруч сидить біля мене.
«- Не заважаю, - хриплим голосом у раз запитала» - навіть не привіталась. Піднявши голову, я як завжди щось пробурмотіла. Від неї добре несло тютюновим димом, тепер зрозуміло чому на обличчі чіткі зморшки. Наша розмова, на перший погляд здалась мені абсолютно некоректною. З яких, це пір до мене , підсідають жінки, з незрозумілим смаком?! Жіночка, яка представилась мені Іриною,відверто розпочала розмову. Мова йшла про її маленьку донечку – Надійку . Я з радістю та зі захватом слухала дивну незнайомку. Її присутність була доречною. Її донечці було всього десять рочків, зі слів я зрозуміла, що Надійка була яскравим сонечком ,розрадою і тихою мелодією у житті Панні Ірини . Я навіть забула про час. А він , тож мовчки крокував все швидше і швидше. Ці шалено - дикі стрілки самотньо гортали пройдені хвилини. Наша тепла розмова, ненароком перервалась дзвінком.У раз, моя нова незнайома мені знайома заметушилась та з вимушеною гіркотою припинила розповідь про маленьке чудернацьке дівчисько . В той час, мене просто переповнило відчуття паршивості – мені подобалось слухати про маленьке янголя. Я хотіла продовжити розмову, а ще більше хотілось познайомитись з головною героїнею осіннього ранку.
Не встигнувши запропонувати зустріч, Панні Ірина мене випередила . Так, незграбно, вона спішила, водночас запросила на зустріч, на той час у мені вигравало сонце. Все - таки я познайомлюсь з десятилітнім дивом.
Але як би ж я знала…
Від отриманої радості про заплановану зустріч , місце , у яке запросила Панні мені, на перший погляд не здалось дивним. Схопивши чорне пальто, нова знайома розчинилась за віконним склом у натовпі повсякденності. Годинник настукував дванадцяту годинну, а моє «Я», подавало сигнам , що скоро обід. Я швиденько з щирою усмішкою зібрала свої речі, і попрямувала додоми . По дорозі , я вирішила зробити маленький подаруночок для своєю Надійки. Хоч і я не бачила її, але уже полюбила. Як би я ж знала…
Зненацька,я зупинила себе на думці, про місце зустрічі – це була маленька дерев*яна церква за два кілометри від міста, на дванадцяту годинну. На той час мої думки та здогадки сплелися у клубок… Мене не покидало, це незрозуміло панічне відчуття, до наступного ранку. Часом, навіть моторошно становилось на душі. Я не спала майже ніч, але втома взяла своє, четверта ранку - покликала мене у світ сну. Прокинулось моє тіло у восьмій годинні, і попленталось на кухню, за смачною кавою. За сніданком, я ще досипала, над чашкою. У голові незв*язаний клубок…Оскільки їхати мені потрібно було через все місто, з будинку я вибігла о десятій годині. На вулиці, було холодно, а мене грів мій жовтий шарф. Запригнувши у першу ліпшу маршрутку , я вмостилась на перед останнє місце з лівого краю, і задумливо вдивлялась у вікно. Навіть встигла задрімати.
-О, моя зупинка - голосно я вскрикнула на весь салон.
До остаточно місця мені потрібно було ще пройтися. По стежині, на якій я переберала ногами з обох боків ріс барвінок. Я швидко крокувала…
Але, як би я ж знала…
Мене напролом вразила, побачена картина. Не подалік від маленької церквушки, було кладовище. Побачивши, обриз Панні Ірини, я стрімко подалась до неї. Сиділа одна, сумна, з пустошена– над маленькою могилою. Над могилою своєї Надійки…
Якби ж я знала… Те відчуття, яке мене переповняло у той момент, мені здалось забере мене, повність ковтне з глибини. …
Моя Надійка…мій маленький квітничок– лежить , під могильною глиною, холодною! За що…? Як? Це сон? …
Ми мовчки проседіли годинки дві, ні пари слів з вуст. Ірина, з тремтінням у голосі – болісно та пусто, узявши мене за руку, схилилась на коліна.
- Моя Надійка, моє життя… Ти для, неї була – промінчиком.Що середи, ми проходили повз кафе. Вона зупинялась і дивилась як ти, метушливо забігала в кафе і діставала блокнот.
-Моя Надійка…
Одно ранку, вона швидко своїми маленькими кроками, топала до великого вікна, усміхаючись, ніжно, з дитячим захватом розповідала про твій веселий шарф – жовтий, як лимон. Вона була веселою, востаннє. Того жахливого ранку. З кожним словом, Панні Ірини, мені ставало моторошно, до тихого крику боляче – і сліз стримати не можливо.
Жахлива хвороба…. Нашу маленьку Надійку – забрало небо.
P.S Смертельний діагноз – метахроматична лейкодистрофія, забрало життя не одної дитини. Дітей, у яких було світле майбутн. Яких чекало ясне сонце щоранку та смак гарячого шоколаду.Діти які не відчули материнського тепла та батьківської опіки. Їхні маленькі серця назавжди битимуться та житимуть у нашій пам’яті.
ID:
441525
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.08.2013 01:32:40
© дата внесення змiн: 19.09.2013 20:18:49
автор: Марина Василюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
