6. 08.
Всі надземні істини заховані на рівні семіотики. Саме тому книги є їх носіями. Вони втілюють в собі навіть ритм доби. Ось, наприклад, у часи масштабного безвір’я слова «Бог - Господь Бог» писалися виключно з малої літери. Така собі непримітна масштабність вигинання своєї лінії світобачення. Проте я маю кількох добре знайомих людей, які, читаючи такі книги, збільшують ручкою перші букви цих величних слів. Так я стаю свідком віри людини. Мені не треба високопарних дій, слів. Вони – рудименти мистецтва часів пишного рококо, або днів, коли убогість душі компенсувалась штучністю нібито ніжних, люблячих звернень, які по собі не лишали нічого. Але страшніше за нічого може бути лише ніщо, бо ж ніхто – це лише нещасне теперішнє колись існуючої особистості.
Вночі мене найбільше лякав та чарував звук потяга, що линув крізь моє напівпрочинене вікно. Дійсно, згадувались рядки жінки про те, що в тій долині так лунко кричать поїзди, як на гак почеплені душі. Це магія. Мені в такі моменти хочеться розчинитись у цілому світі, щоб ловити всі його недоступні мені прояви.
Кімната, в якій я жив, завжди відповідала взаємністю. Я чув це в її незмінному настрої. Хоча, повернення до неї після подорожей, що дарують присмак змін, давала змогу відчути себе героєм пікарескного роману. Зміна місць перебування, втеча в інші часові ареали через залюблення в їх мистецькі прояви, не подарує щастя, якщо не змінювати спосіб життя.
Але саморуйнування приваблює мене своєю фатальністю. Обравши такий шлях, кінцівка відома. Відлік – поріг у формі передсумніву – спуск. Але все, що я пишу – це сублімаційне оживлення – буквенний егоїзм. Хоча, хто має вуха, хай слухає.
***
08. 08.
Мій щоденник – це недолуга сповідь, бо навіть собі я нічого пробачити не можу. Неемоційність як самозахист дає змогу бути художником настроїв інших людей, місцин. Та і якщо не зациклюватись на собі, то можна побачити сотні див.
Єдиним моїм душеоберегом була віра у священну історію, випадок, який змінив би моє сприйняття. Цей тотальний світовий біль, самозречення перед істотними ілюзіями не давали змоги бути вільним. Та і кому треба свобода? Вона часто забирає істину. Ти губишся серед безмежностей, радіючи кількості, а потім, розбивши тьмяне скло, молиш про якість.
Я старомодний, як і моя зовнішність. Я сірий зовні, як і цей вечір по – осінньому естетичного суму.
Місто, огорнене темрявою, нагадувало мені пристрасть, що спить. А кожна нова зірка, що з’являлась, ставала схожою на поцілунок.
Вчора, йдучи на самоті, я почув розмову двох жінок. Вона настільки мене зацікавила, що мимохіть почав слідувати за ними.
Ці уламки фраз мене залюблювали. «Спроневірення в … Партитура моїх почуттів зійшла до тривіальності слів …. Самотність …. Зневіра в …. »
Прогулянка мене так закохала, що я жив лише нею. Я був подорожнім. Свідком народжень істин.
Раптом ми всі зупинились на освітленій зупинці.
В одній з жінок палала пристрасть, в іншій горіла печаль. Тому перша була освітленою, друга – напівспаленою.
- Я думаю, дорога, тобі треба дзеркало, – мовила друга.
- Тобто? В якому сенсі? – подивування першої набрала рис дводужжя брів, зміни форми привабливого обличчя.
- Людина- дзеркало. І, щоб дивлячись в яке, ти не лякалась відображення. Тобі треба любов, почуття.
«Тривіально», - шепотіла перша.
«Істинно», - подумав я.
Їх кроки - дзенькіт підборів вже були післязвуком, але слова їх набрали форми післясмаку особливої історії, свідком якої я був.
ID:
443169
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.08.2013 23:44:51
© дата внесення змiн: 07.04.2014 20:03:29
автор: Олена Ганько
Вкажіть причину вашої скарги
|
