Літо вирувало своїми спокусами. Сонце попри все виривалося із – за хмар, що всіляко старалися прикрити тепле проміння. І таки досягало землі, пестячи все навколо. Коли Саня потрапляла в такі сонячні обійми, хотілося майнути на відпочинок. І таки звабило її літо. Майнула до улюбленого озера. Природа бавила людей своєю благодаттю. Сонце, вода, тепло вливалися в тіло жінки, витискаючи переживання, клопоти, втрачені надії... Ставало спокійніше, легше. Природа ніжно присипала думки. „ Отак би і жити, тихо, спокійно в єдності з природою”, - подумала. А вечір вже виблискував у водному плесі сяйвом зірок. А ще зазирали в глибину прибережні освітлені будівлі. І здавалося, водному краю немає кінця, то просто сяюче мереживо колихалося у колі вечірньої темноти, заворожуючи своєю неповторною красою. Дивитися на озеро в таку мить було на диво приємно. Суцільна небесна зоряниця у воді, вихитувала колискову і Саня відчувала цю красу і чарувалася нею.
Тишу порушувало вечірнє життя відпочиваючих, які ще шукали розваг. Диміли на березі вогнища, повітря видихало запашними шашликами, виспівувала дискотека потужним ритмом молодості, галасливо плюскотілися у воді пізні купальники та купальниці.
Саня мріяла, мріяла, вслухаючись у веселе вечірнє буття, стараючись відгорнутися від галасу і поринути у ніжну тишу. А сонце, прощаючись з днем, багряницею прилягло на воду. Теж прощаючись з галасом, тихенько закочувалося за темно-синій обрій.
„ Ще трішечки пригляну за вечором і спати”, - подумала, вгамовуючи втому прожитого дня. І не помітила як спогади вплелися в думки. А за мить вже вела монолог, запитуючи і відповідаючи сама собі. Погляд ковзнув поверхнею темного плеса, а в уяві виринув обрис коханого. Сергій стояв, здавалося, ось, поруч, і так уважно вслухався у розмову, що Саня не втрималася, щоб не розповісти про сум за ним. Адже зустріч затягнулася, варіанти відпусток не співпадали, літо догоряло розлукою. Саня сумувала за коханим.
Він з’явився у її житті недавно, відколи влаштувалася в одну із міських фірм. Робота була складною, часто доводилося затримуватися допізна , щоб довершити необхідну справу. А одного вечора зіпсувався комп’ютер і робота зупинилася. Викликали майстра, і саме Сергій ним і виявився. Згадала, як довго він вовтузився з новою моделлю процесора, а таки полагодив. Та на роботу часу вже не вистачило і Саня зібралася додому. Вийшла з приміщення і наштовхнулася на майстра . Сергій теж прямував додому.
- Оце вже нас доля зводить, - посміхнувся, підхоплюючи Саню попід руку.
- І надовго? – жартома запитала і собі посміхаючись.
- Ну, якщо я справжній джентльмен, то до хвіртки твого дому.
- О, це вже справді надовго, - підхопила гру Саня. - Що ж коротка моя щаслива доля – пожурилась удавано.
- А таки доведеться покластися на її, долю. Нехай за нас розпорядиться, - жартував хлопець.
І чомусь Сані це подобалося. Так вони познайомилися. І провів її Сергій додому не один раз. Дружба швидко переросла в кохання. Саня не думала, що можна так любити беззавітно, беззастережно. Їхнє кохання було спраглим і пристрасним. Життя стало цікавим, насиченим зустрічами. Вони багато подорожували, відвідували театр, а влітку поїхали на відпочинок до моря. Квіти цвіли на її столику за порою їх цвітіння. Від перших весняних до пізніх осінніх. Здавалося, щастя справді було поруч.
Саня боялася прокинутися від казкового сну кохання. Її навіть не дивувала те, що матеріальні збитки завжди несла вона, тобто більшість платити доводилося самій. Була мить, коли думка виникла, їхні зустрічі нагадують певну гру, але Саня так засоромила це відчуття, що воно її більше не турбувало. Любила, тому і боялася зневіритись. Зазираючи у вічі Сергію, все перепитувала чи любить, і заспокоєна пристрасними поцілунками, щасливо посміхалася. Справді, поклалася на долю. Слів про любов було багато, а от пропозиції руки і серця не поступало. А їй так хотілося почути саме таке освідчення і бути разом завжди. Якось запитала про бажання створити сім'ю і була шокована його словами.
„ Краще я бороди своєї позбудуся, ніж полізу у зашморг одруження. А ти знаєш, як я її шаную. Надивившись на братову сім’ю, я поки ні – ні, ні в якому разі… ” Вони тоді просто посміялися над його словами. Але пізніше, згадавшила цю розмову, чомусь смішно не було. А навпаки ставало страшно, що майбутнього в них немає. Не бігати ж все життя на побачення, навіть, коли вони такі пристрасні. „ Чи може? – запитала себе Саня, і відповіла – Ох, хай як буде, аби бути поруч, – чесно відповіла сама собі. - Як доля...”
А в один з вечорів він був особливо ніжний. Прийшов з подарунком. Смішне, сіреньке зайчатко було напрочуд гарне. Вечір був веселий. Вони, наче діти потішалися подарунком, підкидаючи його до стелі. Щасливо сміялися... І доля знову розпорядилася інакше. Сергій зник. Надовго. Саня сама не своя очікувала терпляче. Але якось зіпсувався комп’ютер і довелося викликати майстра. Прийшов молодий хлопчина. І Саня таки наважилася запитати його про Сергія. Відповідь приголомшила. „ Він взяв розрахунок і давно вже не працює у фірмі.” Ледве дочекалася закінчення робочого дня. Додому не йшла, бігла. Переодягнувшись, вже не соромлячись, поїхала на квартиру до Сергія. І на запитання про Сергія, господарка пояснила, що він вже не знімає квартиру, виїхав. Саня довго не вірила, що зустрічі не буде. Пригортаючи зайченятко, щовечора чекала коханого. Іграшка стала її талісманом і завжди була з нею. Це все, що залишилося на згадку про їх любов. І Саня старалася пронести її світлим спогадом. Вона чекала, адже не могло все так пройти і закінчитися. Щастя ще чіплялося за спогади і Саня не заглиблювалась в осуд. Ні, ось відчиняться двері її домівки, зайде Сергій і все пояснить. Ця думка давала шлях до повернення і не хотілося втрачати шанс. Отак і жили вдвох із зайчатком в чеканні пояснення.
І зараз Саня продовжувала ставити ті ж запитання та відповіді не було. Водне плесо хлюпотіло вечірнім блиском, хвилі заколихували спокоєм. Дівчина продовжувала мовчки розмовляти, погладжуючи зайчатко. Чому Сергій не озивається, що сталося? Чи, що могло так налякати коханого? Розмова про одруження? Але ж вона прийняла його рішення, аби ж тільки бути поруч. І не змушувала ні до чого. Думки підслуховував хіба вітерець, що посвіжішав з вечором. Хтось поряд плюхнувся у воду. « Ну, от знову галас, вечірні купальники ніяк не вгамуються», - роздратовано подумала, стараючись не згубити попередню думку, механічно струшуючи озерні бризки із зайченятка.
Купальниця, а це була жінка, плавно і гордо виходила із води. Саня зачарувалася її ходою. Аж сама розгорнула схилені смутком плечі.
- Вибачте, здається, я на вас хлюпнула водою. Ви так принишкли над берегом, не помітила, ще раз даруйте, - підійшла ближче жінка, виправдовуючись.
- Ну, що ж довелося прокинутися від спогадів, - Саня посміхнулася, відчуваючи як відходить відчуття незадоволеності.
- Ой! А це що у вас у руках? – вигукнула чомусь здивовано. – Точнісінько як у мене. Зайчатко завжди зі мною. Невже загубився? Ви його знайшли? – захвилювалася жінка.
- Ні, шановна, - сердито відказала Саня, - це мій подарунок. Власне моя іграшка.
- Не гнівайтесь, що перепитую. Просто, це особлива пам’ять для мене про друга, коли чесно, про коханого. Розумієте, було казкове щастя і нема.
Саня запитально і насторожуючись дивилася на жінку, яка розтираючи тіло рушником продовжувала.
- Коханий зник неочікувано, а подарунок залишився, як пам’ять про хороші стосунки. Була велика світла любов, а тепер ось лише зайча. Вибачте, за таку відвертість, прорвало думки вголос. Навіяла спогад Ваша іграшка.
У Сані защеміло серце. Вона дуже не любила таке відчуття. Кортіло сповідатися.
- Ну, іграшок однакових багато, - чомусь і собі виявила відвертість. - А от історії наші на диво схожі. Мій Сергій теж зник, не пояснивши свого відходу. Залишилась тільки згадка – ось це.
- Сергій? І мого теж так звали. Не тільки історії схожі, але й імена, - вже посміхнулася жінка. - Ольга, - простягла руку. – Варто познайомитись, адже горе одне на двох.
- Саня, - відповіла і собі піднімаючись, - не думаю, що горе, просто отака історія.
- А що ще однакове у нашій історії, - посміхнулася Ольга. - Може улюблена Сергієм борода, - сміючись перепитала.
- Так, - ошелешено відповіла Саня. – Бороду він ні за що не проміняє. Вище її лише його свобода. Але це вже не смішно. Програміст, комп’ютерний хакер і пристрасний коханець, ось майже все, що я знаю .
Ольга мовчала, але Саня вже розуміла чому. Очевидно їм від нього залишилися тільки зайчата. Але чому однакові іграшки?
- А чому однакові іграшки? В залишок спогадів?- Нарешті озвалася нова знайома. Вони вже розуміли одна одну.
Над вечірнім озерним плесом задзвенів жіночий сміх, вплітаючись в шепіт хвиль. І не було в ньому смутку, стривоженості. Щирий, веселий сміх хлюпав просто в хвилі озера. Жіноча печаль, що вистоялася у споминах, нарешті, вибухнула веселим хихотінням, ніби звільняючи серце від непотрібної любові. Жінки ще довго обговорювали „ схожі” таємниці свого кохання, розвінчуючи його несправжність.
Вечір , обгортаючись у темінь, переходив у ніч. Тиша таки дочекалася свого часу. Лиш хвильки, набігаючи на берег, плюскалися. Але це нічне соло так заспокоювало маленького, сіренького зайчика, що самотньо лежав на березі. І чи міг би він пояснити, чому саме їх, таких однакових, дарують покинутим жінкам.
Тиша тихо - тихенько,
Заколише природу.
Закотилось за обрій
Сонце літнього дня.
Лиш останній промінчик
Ліг пестливо на воду.
Засріблившись у ньому,
Любов зникла моя...
Таню, неперевершено! Та це ж класика! Українська класика! Так глибоко і правдиво змальований і внутрішній світ героїні, і місце природи у цих подіях! Дякую Вам. Обираю.
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Таню, дуже захоплює, просто з першого речення (яке мені дуже сподобалось ), прочитала на одному подиху, легко, життєво і, якщо тк можна сказати, зі смаком.
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро тобі рада, Іринко, а вдячна, що прочитала чимало тексту, до зустрічі
Я вже починаю любити прозу .
Цікаво було читати, захопився знову ...
Щодо твору то навіть важко сказати те, що трапилось чи погано чи добре ... отакі "метелики щастя" миттєві, вони несуть велике щастя, але тимчасове ...їх легко розгледіти, але віра у щось нереальне туманить очі... а прозріння приходить леше тоді, коли стоїш у розбитого корита ... та все ж подібні речі не проходять просто так в житті людей - в наступний раз (а він обовязково буде) будуть обережніші, повільніше впускати в душу ...і на цей раз оте сповільнення і буде справжнім щастям ...
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Салтане, що зайшов до моєї прози, рада щиро тобі і вдячна за коментар, і за щедрість думки
ой, як гірко, коли покладаєшся і віриш людині, що разом назавжди, а вона тобі у відповідь - я не готовий оженитись або сім`я для нього втратила сенс (хоче свободи)... І що тут робити... Потрібен час і здається ось така жінка, що вийшла з річки, яка б могла підтримати в скрутну хвилину!
Тетяна Луківська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Обираю.
Рада Вам, Володимире, дякую, що у гостині. 
), прочитала на одному подиху, легко, життєво і, якщо тк можна сказати, зі смаком. 
