Твою любов варто цінувати, плекати, мов рідкісний плід, бо навесні він цвістиме всередині мене словами ніжності та освячених часом пісень. Є почуття, що нагадують собою вічне повернення – одіссею – ретроспекцію. Коли я відчуваю їх подиховий погляд (такий рідкісний), то хочеться бігти назад в пошуках дзеркала.
Культура як перелицювання смерті дарує нам поживу. На кістках колишніх цивілізацій набирало жаги вино, яке я потім пила з чаші твоєї особистості. Загибель годує живих. Мабуть, тому її шанують чи бояться.
Жінка – природнє джерело. Жінка – святість імені, що пророкує мені некам’янозабуття повз сотні діб.
Чоло твоє страчене. Я бачу це у глибині дзеркал душі. Людина – Еліазар. Та все ж я шукаю втілення Скелі, яку таки битиму головою, сподіваючись вилити з цієї дії скульптуру – ритуал. Нам бракує святості. Слово тужить за нею теж. Ти чуєш це, тому прагнеш до мовчань.
Межі нагадують собою окривавлені палиці, пагони вмерлих надій.
Проте теперішня тиша дарує страх океану – безмежжя – неспокій.
Моя вітчизно, бійся символізації, яка зробить з тебе лише набір літер на книжках – доказах минувшини.
Колосся шепоче про прихід ночей – туманів. В них ти відродиш своє праджерело. Тільки навчись сприймати сотні смертей, бо за ними – вічність. Смерть – це шлях до благоговіння. Навіть у ганебній пітьмі післясмертного безбожжя ти побачиш поглинаючий колір.
Без тебе я була Ахором. З тобою Скеля не лякає мене.
*Ахор – знещасливлений
