Де дрімучі ліси, де сторічні дуби,
Де суниці ростуть на галявині,
Там хатинка стоїть на курячих ногах,
Повертається зліва направо.
В тій хатинці Кощій Невмирущий живе,
Варить зіллячко з ранку до вечора,
Шкутильгає чи спить, час повільно іде,
То щось всипле, то вкине до глечика.
Баби-Йошки летять до Кощія гулять,
Змій-Горинич з трьома головами,
І дівчата у ліс, мов суниці шукать,
А насправді – пригод з парубками.
І красуня-царівна побила горшки
Із царицей, і в ліс дременула,
Їй би личило ширші обрати стежки,
А вона у кущі завернула.
Ну, і молодець-красень на коника сів,
Від нудьги світом білим мандрує,
Та чомусь окрім темних Кощіїв лісів
Його коник тропу не торує.
Жив Кощій сам-один нескінченні літи,
Понаїхали з гвалтом і криками,
Вже рубають дуби, вже будують хати,
І Кощіївкой місце величають.
І Кощій наш кістяк свій сорочкой прикрив,
Що Безсмертний, уже й не згадає,
Надивився на світі багато він див,
Варить зілля – на хліб заробляє....
дякую.
