- Я би не радив тобі вішати у себе вдома навіть репродукції картин Гольбейна. Через них може зникнути віра. Не я першим про це сказав.
- А, може, не варто себе обмежувати словами інших. Іноді через мистецтво віра росте, шириться. От взяти наприклад священні книги. Анонімність – це доказ їх довершеності, геніальності, бо, де людина накладає свою печать, з’являється пошук істини, прив’язок до. А тут їх не треба.
Генріх мовчки простував вздовж кімнати Християна. Вона почала здушувати його, недолугого чужинця. В цей час бідний юнак згадав усе гірке, що траплялось з ним: усі смерті, розчарування. Це було не лише помешкання, а фортеця отруйника, хто ж бо посягав на її атмосферу у формі довготривалої присутності, ставав приречним, нареченим у настрій неспокою, туги. Зрештою, слабкодухий Генріх все списав на жахливу морозну погоду та на нестійкість доби, яка, здавалось, з часом зміниться, вибухнувши, прийнявши форму якоїсь катастрофи.
У Ядова була величезна бібліотека, але серед книг не було жодних сучасних авторів. Лише старовина. «Може, в таких деталях і є його диявол?» - думав юнак.
Але думки враз розсіялись, бо голова Генріха почала невимовно боліти.
- Дивна твоя кімната, Християне! – з болем у скроні сказав тимчасовий пілігрим.
- Може, й дивна. Жінка – таки. До того ж ревнива. Іноді аж надто. Коли довго тут буваю, сиджу, думаю, виписуюсь, то аж п’янію. Страшно мені, Генріху. Скоро зима, а сил, щоб її пережити, я не маю. Феліцію я сюди не впущу ніколи. Це її уб’є. Розумієш, кімната – це вияв людини на рівні ідеї. Тільки у ній ціла філософія: зовнішня атрибутика речей приховує нашу суть через приреченості, спосіб розставлень різних там посудин, меблів. Варто глянути тільки на книжкову полицю і ти знатимеш про людину основне. Ти знатимеш, які слова вона любить чути, якій істини їй любі.
Генріх знову відчув страх. «Так, Феліція, мала рацію. Його прізвище, таке незвичне для нашої округи, як і сам він, отруйне для суспільства. Це знає кожен, але ми не можемо пропустити зібрання у його домі. Ми залежні від нього. Який жах!».
Тут молодий чоловік вирішив розбавити гіркоту профанністю:
- Прогуляймося, Християне? Сад сьогодні ще не бачив відвідувачів.
На що Християн Ядов відповів:
- Ні, ти йди. Кого – кого, а мене він найменше хоче бачити. Своїм візитом я нагадую йому про скору смерть – прихід зими. Я побуду тут. Зараз мені потрібна велика доза макового спрагопиття.
ID:
453074
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.10.2013 00:53:34
© дата внесення змiн: 21.10.2013 23:41:03
автор: Олена Ганько
Вкажіть причину вашої скарги
|
