Все небо в подушках не м’ятих.
На них дрімали янголята.
Та тільки зорі поховались,
Лиш подушки вгорі зостались.
А янголята вже в труді.
Злетіли з неба до землі.
Щоб людям вірно послужити,
Від небезпек охоронити.
Один ось в мене на плечі.
- Будеш чайок чи калачі? -
Його питаю. - Пригощаю!
- Ні. Я такого не вживаю.
- А, може, кави, молока?
- Нічого з їжі і питва.
Оте, що в серці твоїм є –
Добро чи злоба – це моє.
Як підсобиш кому в біді,
Наповнюсь радістю тоді.
Уділиш бідному від себе,
Душа фонтаном аж до неба.
Коли глядиш дітей малих,
Батьків шануєш і старих,
Як тішить світ тебе, квітки,
Тобою тішусь залюбки.
Але коли ти у журі,
Образи носиш у душі,
Коли замислюєш лихе,
То крила на частини рве.
Коли байдужість ти напнеш,
Життя своє не бережеш,
Моїми граєшся словами,
Я плачу гіркими сльозами.
- Отак це? Мені прикро дуже.
Буду обачнішою, друже.
Мене від злого бережи.
Якщо не так щось, то кажи!!!
