У вогні майорять куполи злотоверхої Лаври...
У відгомоні слів скаженіють на них голуби.
Чути вистріли, плач-на арену ввійшли динозаври...
загризають до смерті, батьків розлучають з дітьми.
Запах крові для них став постійним п'янким ароматом,
їхні руки ламають тендітне дівоче плече...
Забивають ногами і сиплять диявольським матом,
їх бо це не болить, рана в грудях у них не пече.
Над народом здійнялися дула броньованих танків...
Щось панічно шепоче побитий, в крові репортер.
Доки нам ще терпіти й холодні стрічати світанки?
У кривавій борні батько-Київ неначе завмер.
Не здається Майдан! Він не впаде до ніг супостата!
Не здаємося ми, ми ганебною смертю не вмрем.
І нехай нам тепер до голів прикладуть автомата
ми не скажемо ні, ми у бій за Вкраїну підем!
