Я повільно поринала у забуття. Пам’ятаю сповільнений стукіт серця і багряні ріки навколо, які текли все повільніше і повільніше. Шкода, що я не пам’ятаю останнього доторку леза, він був найсильнішим і найгарячішим... Точно знаю, що не боялась. В моєму серці зовсім не було страху. Страшнішим було нерозуміння світу, самотність серед рідних людей...
Я ніколи не уявляла самотнє життя серед близьких людей. Вони були моїм світом, який існував завжди, але одного дня просто зник. Але навіть в той момент вони були втіленням чогось найсвітлішого. Вони говорили зі мною, а я слухала, слухала і не чула змісту. З кожним словом я падала все глибше і глибше, втрачаючи останню надію на розуміння, яке давало можливість бути почутою, і тепер ця можливість опинилась за бетонною стіною. Це був шок - стан між життям та смертю, коли тільки правильне і невідкладне лікування може врятувати хворого. Або стан пригніченості та розгубленості.
Я отямилась лише на хвилину. Самотність... Ось, що оточувало мене зараз. Безкінечні коридори власної душі, давно забуті моменти з минулого. Я не знала чи зможу ще хоч раз опинитись серед людей, чи з’явиться ще шанс висловити свою думку, шанс заявити про себе всьому світу.
Почали з’являтись галюцинації - неправильні сприйняття та уяви, коли реального об’єкту не існує. Самотність тепер була поруч. До останнього ковтка повітря, до останньої краплини крові. П'ятнадцять смуг смерті. Смерть... Раніше я думала про неї як про стан, який я наврядче пізнаю.
Коли я поринала у забуття, в голові минало життя невеличкими слайдами. Я бачила дитинство, друзів, моменти минулого, які часом були не надто чіткі. А найстрашніше було те, що я побачила яким може бути моє майбутнє. Я побачила, що втратила насправді. Зрозуміла, що вибір завжди був тільки за мною.
Я повернулась до життя з розумінням, що здатна все змінити. Моє серце ще не встигло відбити свій останній ритм. І життя поверталось до мене не так швидко, як покидало. Але разом з ним я тепер могла зробити все, що завгодно.