Не чекаю нікого у гості,
Сидітиму тихо в зажурі...
Тільки місяць,мій друг
Напуватиме душу вином,
І дивитимусь файли життя,
Замальовки у мініатюрі,
Що зринають у думах
Розбитими пазлами знов.
Безпросвітна пітьма заховає
Заплакані,стомлені очі,
І зіллється з моїми чуттями
Холодним,колючим дощем...
Я розради шукаю
Під покривом сизої ночі,
Наодинці із Всесвітом...
В серці незгоєний щем.....
29.03.2013.
Таке враження, Іриночко, що ти описала і мій стан душі...
Тільки самотність дає можливість осмислити своє життя і події в Україні...
Як правило, тільки через відсторонення від суєти можна досягнути емоційної стабільності...
БАЖАЮ, ЩОБИ З ПЛИНОМ ЧАСУ ЗНОВУ БУЛО БАЖАННЯ ЖИТИ І РАДІТИ!
Ірина Кохан відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую,Олю,за розуміння і побажання!!!
Бажаю Вам миру,злагоди і душевного тепла!
Как я боюсь высоты (это про девушку на картинке), как и приступов отчаянной депрессии. Выше нос, весна во дворе!
А стих, конечно же, красив и богат образами.
Ірина Кохан відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ірина Кохан відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Пане Олексо,це минулорічна меланхолія... Свої вірші повидаляла,а тепер потихеньку відновлюватиму....навіть цикл назвала "Зі старої шухляди"...
Завжди рада Вам на своїй сторінці!