|
«АТО! АТО!» Нав’язливе слово, тримаючи мою голову посередині між відчуттям війни та отим російським стверджувально-іронічним вигуком, заважало працювати.
Я вже передставала перед черговим клієнтом, він уже здивовано дивився мені ув очі, намагаючись зрозуміти, чого оце літня жінка забейкалася до його засмальцьованого раю… І тільки стоячи посередині боксу я ненадовго могла виштовхнути оте «АТО» і видати необхідну мантру: «Добридень! Я Вам принесла…»
Чотири. Ну, досить, бо он уже сонце куди підбилося. А мені ж іще на Поділ, податкову накладну завезти. Сама з нумерації збилася, сама й вези.
Вертаючись до метро, я несамохіть повернула до бетонного корпусу. Чого б? За звичкою господині. Бо тепер у бетонній цеховій споруді ізробили торговище, і тут є сир і сметана з під корови, а не пектиновмісні продукти «Слов’яночка» з під високошвидкісної мішалки міськмолзаводу № 3.
Купила сир, посунула на вихід: «АТО-АТО-АТО!» Схаменулася уже, коли правою рукою підібрала й простягла до молоденькій рожевощокої дівчинки яловичий суглоб… І, виправдовуючи сама собі власний дивний покуп: «Це ж мені хрящі треба їсти, бо міжхребце́ві диски…»
Ще й додала, показуючи дівчинці «вікторію»:
- Два! Два!
- Два? – не здивувалася, на відміну від мене, та. – Десять гривень.
«Ну от нащо? Їхати у спеку, не менше двох годин, коли ті суглоби доїдуть до каструлі або холодильника! Ще й паперів повна сумка, от же…», - мляво докоряла я собі, вкладаючи пакета з суглобами поміж документами.
Поїхали, годі вже. Я закинула літню сумку на плече і мужньо пірнула до необхідної міні-сауни. Оматиріднаякаспека! Вийшовши на Фрунзе, я звернула на потрібну вуличку. А хоч би жодне тобі деревце – смердить розпечений асфальт, бетонний паркан, здається, засичить, як бризнути водою.
«АТО-АТО-АТО!»
«Он дерево, попереду», - спостерегла я, вже завбачивши і світлофора. Хоч на декілька секунд сховатися від того сонця. Проминула якесь напівпрочинене занедбане воріття й увійшла у затінок розлогого канадського клена (хто б тут іще витримав, у цьому пеклі). Уздовж всього паркану під кленом, - а це метрів з п'ятнадцять, не менше, з під бетону повибивалися патли соковитої трави, дуже схожої на хвощ. «Це, мабуть, з того боку паркану засіяли таке гарне, ще й добре поливають. Бо інакше в неї – жодного шансу».
Щось мене тицьнуло зліва. Хоч який слабенький дотик не був, я його відчула. Обернулася, ідучи. Високий пес звісної породи ішов за мною, притуливши свого п’ятака до моєї сумки.
Я зупинилася. Він – теж. Невиразного брунатного кольору, з досить великою головою, з горіховими розумними очима. У тих очах немає ні ляку, ні заїлості, ні прилащування. Дивиться, як-от який мудрець: спокійно і впевнено.
За звичкою я вже подумки пожалкувала, що мені нема чого дати собацюрі. Аж тут… О! Та в мене ж є! І я радісно полізла до сумки.
Т суглоби були однакові на вид: шматок цукрової кістки поєднаний зі шматком мозкової. Та різної величини, - більший лежав зверху.
«Треба дати йому менший», - думала собі я, а рука тим часом витягла здорового і простягла собаці. Здоровенний шмат кісткового мозку звисав з розрубаної трубки, жмут сухожилків і хрящів стирчав букетом довкола.
Собака з великою гідністю повільно взяв даток, проте зразу ж поклав його долу. Я була здивована. «Мабуть йому заспектно, хай потім з’їсть» - і я переклала те з асфальту на хвоща.
Ми подивилися одне на одного, і я рушила далі, гадаючи, чи ж я бачила такий людський погляд в людей. Вже на розі, чекаючи зеленого світла, озирнулася: пес перебігав вуличку, обережно тримаючи у пащі кістки. Біг він дуже граційно, як на непородного маючи досить величний екстер’єр. Й накульгував на праву задню лапу.
ID:
513913
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.07.2014 20:22:31
© дата внесення змiн: 27.07.2014 21:05:32
автор: Еkатерина
Вкажіть причину вашої скарги
|