|
Продовження
Тепера, синку, маємо летіти
на схід плодючий, - там недобрая година:
ті землі ситні, що родили жито
і годували досхочу тварину,
і всіх плодів земних
давали щедро
спіткали моровиці. Темне лихо
і хліборобів, й скотарів долає:
не розбереш який збиткує недруг.
Агій, тому і назви ніц нема!
От слухай: виродки прудкі з чужих захланних нетрів
опали край щедротний Придніпров'я
і Приазовський степ, і Слобожанські доли,
Луганщину, Донеччину… До крові
здорової допалось враже кодло…
Чужинські відьмаки-
негоціанти
вчащають і торгують тут такими
семЕнами городини і хлібу,
що вдвоє родить. Та чужинська банда
вже ж власний потаємний дбає триб:
неволя чесним рільникам, що сім'я те придбали!
Бо сімя те, холощене в реторті
ворожих знатників, бездушне, сину. Мертве.
Хто спокусився на врожайність спору,
й живе насіння перевів, ущербним
його змінивши скрізь, -
навік підпалий
під прийшлих гендлярів. Нам слід лутизі
загородити шлях, бо ще властивість
рослинність має та: людське начало
зміняти, кров труїти. Тим, хто їв
той хліб і ту городину, родяться дітки в'ялі,
і кволі. На страхітливі недуги
хворіють і живуть недовго ще й у муках.
І скотарі теж зазнають наруги:
віддойниц й чередильниц – сатанюки
незрадливих служниць -
старливі зграї
видоюють корів і - в заграницю!
А навзамін вливають штучну юшку
у казанах наварену потайних.
Пакують стайні на мільйони душ
і ссуть, і доять твар живу аж доки згин настане.
Харчують животину не травою,
а порохом з кісток і злим смердючим зіллям,
щоб пухли скорш. В гониві за грошвою
отруйне м'ясо ростять: божевілля
спіткало білий світ.
Бо твар зболілу
і скот попухлий і малим забитий
розпродують за чисте м'ясо людям…
І слабне людський рід, стає безсилим
краса і сила зводяться на бруд…
Вже плодовитая жона, і дядько-здоровило,
дівки рум'яні, парубки здорові
повивелись на пні. Полинулу, синашу.
Шугнули над степами, повз торгові
міста і от забачили ті сажі,
де лагідні дядьки
держать худобу
і птицю – добрим людям на споживок.
Спустились роздивитися. Довжезні
хліви стоять, подобнії до гробу,
в них стайні тісні. В яслах не овес -
братів замучених кістки, вапняк і всяким робом
здобута, невідома в світі штучна
речовина. Стоїть худобина і птиця
в клітках жорстких ребристих страх як кучно!
Не ворухнеться, взята в скобки тісно,
бо тотий зайвий рух -
жиріть завада.
Лиш годівниці досягнуть рябухи,
і птиця просуває тільки шию
та їсть. Та п’є. Та їсть. Такого аду
намислили оті, що кожен гріш
гребуть до себе. – Подивись тварині в очі, чадо!
Чи є життя страшніше за такеє?
Неволя і знаття, що будеш ти забитий.
Розповідку про існування злеє
про жах, про те, як ссали паразити,
кістки ламали як,
тягнучи з клітки,
згорьована вкладає бідолака
в клітинку кожну змученого тіла.
Болючу повість ту із м'ясом дітки
й дорослі ймуть в себе, коли на стіл
беруть таку поживу. Гой, синашу, з-за решіток
розпустимо скота, розпорошимо,
розженемо у ліс, в заплави і на луки!
Чугайстрин рве з-за поясу булдимок
та б'є у небосхил. Від того звуку
розсипались клітки
по всьому краю.
- Дивись, дитино, як буває вбито
жагу до волі - вже кліток немає,
а бидло все стоїть і не тікає.
Так і з людей зміняють на нікчем,
загнавши дух у тісну кліть навіки. Засвистай-но!
Хвости задерши, кинулись урозтіч
підсвинок і теля, і курка, і гиндичка…
- Аби ж назавжди. Тута – по роботі.
Тепер шукаймо, де молочну річку
і масляні стропи
на їдь зміняють.
Полинули на Лопань повноводну,
молочарів тіснять там чужоземці:
прийшли вони у годи неврожаю
коли не тільки жито, а й гострець
посох у полі. І лихву, знаряддя ті глитаї
щедротно роздавали. А натомість
веліли молоко лиш їм збувати завше.
І молочарню - де в чужинців совість -
забрали, наробили в ній уражих
печей, котлів та ринв
і там чаклують.
Алхіміки за упирів страшніші:
вливають в молоко меркурію, арсену
щоб не вкисало і отруту тую
пакують гарно. Й людям повсякдень
збувають. Та полетимо, і тую капость злую
на власні очі вбачиш. Надлетіли,
аж дивляться – стоїть здорова молочарня.
Біля вікна принишкли. Бачать – в білій
опині, в ковпаку, ще й незугарне
вухате, наче слон,
там кухарює!
Щось варить, цідить, місить… В засторонок
поставлено мішки: крохмаль і крейду,
що їх мішає виплодок холуйський.
- Нічого сину: вовк бере-бере,
та й вовка візьмуть теж за карк. Спитаймо у нехлюя,
а що він робить із добром поживним?
От скочили в вікно: – А помагайбі, хлопе.
Тебе вітають сам Чугайстрин з сином .
Що ти за нелюдь? І на ефіопа
не схожий. І не звір.
Кажи негайно,
де взявся ти? Що робиш, бузувіре,
із чистим молоком? - Зовусь я Брендом.
Зродився я у тямці многодбайній
злих живоїдів. Перший продуцент
для всіх тутешніх дітлахів продуктів надзвичайних.
- А що ж то за продукти, капловухий?
- У гарних шабатурах, шкаликах барвистих.
Покладено по дрібці, щоб ласухам
і ласунам не вистачило їстки -
купляли б ще і ще.
І кожна штука
мармизою таврована моєю…
- Тьху, погань! Ти кажи,що там наллято,
а не бреши, чужинське злодіюко!
Наллято там… смачного… За підклад
крохмаль і крейда йдуть. Вода, корисний дуже фукус
і трунки запахущі, й фарби всякі…
молочне хтозна-як! Буває навіть - біле…
А то – червоне, синє… що вже м'якість –
та зроду масло й сир звичайні, цільні
не засмакують так!
Рецепти добрі
для діточок вимислюють друзяки
найлуччі. Інвестицією зветься…
- А де ж поділось, кляте одоробло,
те молоко що ви скупили геть
у трударів по всій землі? – А подивись довкола:
у казанах великих - порох білий,
добутий з молока найкращого смачного.
Натоптуємо ми його в барила
І в дальню відправляємо дорогу:
добро торгують в нас
поляки, німці
і добрі гроші навіть з Гондурасу
до нас ідуть. Бо дуже вже бідують
без пороху чудесного чужинці:
ні клею й палітур, ні ангідрид
усяких інших не утнуть! – А щоб тобі в печінці
всі трясці оселилися мисл;имі!
Чи чуєш, що верзе? Чужинцям палітури
не стало! Так Чугайстрин страшно гримнув,
що враз вухаста та карикатура
шубовснула в казан
з крохмальним трунком.
- Так, як кипить оце багно погане,
хай всім скипить отрутникам під серцем!
Хай буде їм повік властива мука:
ні раз не вбачить власний гаманець
Хлебтати тільки твань оту! І не діждать онуків!
От, розваливши вражу миловарню,
летять вони в степи – пашниці рятувати.
Над Диким Полем бачать – ціла псарня
рудих хортів жене, хапа за п’яти…
І не вухань, не вовк
біжить – людина!
А ззаду, наставляючи двостволки:
- Гату його ! кус-кус! Жени, Плутоне! -
цькують собак налигані в димину
три чолов’яги. Їдуть удогонь
за хлопом, обстріл утяли, женуть, мов ту скотину…
- Чекай-но, сину, що се тут за лови?
Перепиняють шлях вони незнаним людям:
- Добридень! Що за грища загонові?
Чи душогубець утікає лютий?
А чи розтлінний пес
біжить од помсти?
- Ти хто такий? На цьому перехресті
лиш я питання ставити повинен!
Мої – дорога, кукурудза, просо,
увесь цей край… - А що ж ти за один?
- Я - посідач! Довірив люд мені одноголосно
всю землю. А оця нахабна пика
ходити сміє тут. Товче мою дорогу!
- Чи ти сказився, виборний владика?
Стріляти та цькувати наче погань,
хто на дорогу став?
- Та ж кукурудзу
він потолочить – це ж яка потрава!
Він розлякає звірів у угіддях!
Не уполюю я й мої лакузи
і кабана, як буде всяка гидь
валандатись в моїх степах. – Аж ти ж, гнояний гудзю!
Скажений пес запінений добріший
од тебе. Не бреши, що ти людьми обраний!
А хоч би й так! Я розберу хуткіше,
як оком кліпнеш. І тебе й підпанків
я заклинаю: вам
зайцями вічно
стрибати по землі всіма місцями
і землями! Щоб всі хорти й мисливці
вас полювали в землях заграничних
до скону! Три зайці: скакіць-скакіць
Здиміли, тільки битий шлях за ними закурівся.
- Ти бач, яке… його настановили
до праці для людей, воно ж взялось цькувати…
Хай цькованим побуде, товстотілий.
За товстим животом і чванькувате
опала серце сить.
Воно не чує
кому і де болить. Малого бито,
то думає, що він великий пан.
Як болотяник править, то зіпсує
і море: оберне в болото. Звик
повік сидіти у багні, то скрізь його пантрує.
- Рушаймо, бо аж надто забарились.
Загайки кожен день поширює загрозу:
повзе землею сім'я чорносиле,
опилює колосся й медоноси,
безпліднеє саме,
родюче губить.
Он попереду поле – накоренок
отруйний геть на ньому: мертве сімя,
підживлено трутизною - півпуда
на лікті кожнім, хлюпнуто засим
інсект… не вимовлю ніяк. Проте, ізнов – отрута.
Ану, берися, сину, з того боку!
Та теліпаймо лан, допоки не стрясемо
отруйне збіжжя. Ну й чіпке, нівроку!
Отак з тобою пройдем чорноземи
від Криму аж до Сум,
звільнімо землю,
щоб діточки були здорові. Нумо!
Чугайстрин з Магно довгий час трудились,
замічені поля рятуючи і зелень
на жито заміняючи суціль.
- Не видасть рідний житій хліб, - так розсудив був велет,-
І кашу й пашу дасть зерно батьківське!
Перемінили скрізь. Стомилися немало.
Й замислилися, як зерно таківське
навік-віків не допустить під рало.
- До Лелі слід іти,
і Рожаниця
порадить як утяти той зажиток,
що ймуть чужинці з нашого здоров'я.
Хоч далеченька путь в Малу Лосицю,
Та тре летіть. Тим часом наготов
мохів сушених ти сто кіп. Надходить гребовиця –
найкращий час сушити всяке зілля.
Нам чароцвіту пук для сили знадобиться.
Зозулин льон - врятує від похмілля
і білий мох - підбити багряниці
мені й тобі в зимі.
На чистім Цирі
тебе залишу, там, де води миють
межи лісами шлях і де болота
ліси затисли, там, де голошкірі
бувають риби. Будеш пасти скот
і взнаєш чародійний квіт, як збути з моху сирість,
наук скотарських, витівок усяких, -
дорослим станеш враз. Лиш тільки не вдавайся
до блуду із дівками, бо на клаки
порву і тебе, й хвойду! От нехай я
з Лосиці повернусь
і наречену
тобі ми пришукаємо. Мамуся
твоя тобі Летавицю віддати
намріяли – бо та красива, чемна
в роботі – ловка. То надоїда
мені, червононогу ту щоб сватати. Напевне,
і ти не проти будеш оженитись?
- Як батько повелять. - Отож бо. Гей, ватажник!
Здоров був, Йосип. Під твою сердиту
та вірну руку і під глузд розважний
в науку сина дам.
Пильнуй хлопчину.
За тиждень щоб повнісінький омшаник
він насушив мохів і чароцвіту.
Дивися, щоб трудився без упину
не швендяв і не пив! Бо буде квит
на дружбі нашій. Я лечу. Ну, прощавай же, сину!
2010 рік
Ілюстрація: http://www.wizardfox.net/showthread.php?p=180601
ID:
528400
Рубрика: Поезія, Балада
дата надходження: 07.10.2014 16:30:29
© дата внесення змiн: 07.10.2014 16:32:54
автор: Еkатерина
Вкажіть причину вашої скарги
|