|
Продовження
- Ітиме тут подібний до людини,
та невідомо хто. Не в змозі чесні гади
ім'я йому прибрати. Поганином
не взвеш, бо хрест на шиї. Та заглада
крізь тягнеться за ним
кривавим глеєм.
Злі ядозуби, змії невситимі
сахаються от тварі навісної.
То я вас застеріг. Страхіття теє
вже близько, прощавайте. І уповз
вужака-війт. - Прокинься, сине! Щось пекельно злеє
у світі завелося. Щоб гадюччя
жахалося, то я того не пам’ятаю.
Вже близько він. Ведися балакуче
шануй його, розпитуй – щоб німчаю
зірвати з язика
його натуру.
Послухаємо злидня сповідь тайну.
- Здоровий будь, хрещений парубійко!
- А помагайБіг! Просимо до гурту.
Ми з батечком місцеві овчарі.
Ось, попоїж. А як же звуть тебе, шановний вуйку?
- Я, Божий раб, Онойко ! Йду світами
та наглядаю скрізь, щоб всі жили по вірі,
й такими, як от я, скоріше стали.
Так Біг мені звелів. "Бери сокиру,
Онойко , - він казав, -
тебе на працю
нелегку при зволяю – на розправу.
Іди, перевіряй, чи всі шанують,
мене як ти. Чи моляться багацько?
чи постять? Маловірам всім вину
не подаруй ім'ям моїм. Хай Бога всі бояться! "
- Онойко я! Чи чули про такого?
- Та чули, як не чуть! Скрізь поголос: " Онойко
такий вже христолюбець та законник!
Лиш він глас Божий чує, що вже дойда!
Порядок на землі
лиш він відновить."
- Отож бо. Таки так, – од лестки мліє,
нічний прихожий. – Розкажіть, поважний,
як лад за Богом чините трибковий?
- А так – самим собою! Знай, синаш,
свій путь по грішній цій землі я прокладу хрестово:
від спадню йду на схід, з лісів – до моря.
І як прийду куди, родину приглядаю
заможную, щоб повно у коморі,
щоб діточки були, стояла б скраю,
подалі від людей.
Як поночіє,
мені і служба - я до хати дейко!
Хазяїна тихцем вбиваю сплячим,
бо багатій, то грішник. А месія -
винищувач гріховних, віри дбач.
Тоді питаю ще живих, чи вірують гордії?
- І що ж тоді, як вірять? - Хто ж там вірить!
Ось, слухайте мене: багато я десятків
повирізав, і жоден з лицемірів, -
ні жінка, ані крихітне дитятко,
під горлом вчувши ніж,
не помолились!
А все просили тіло їхнє ніжне
не мордувати та не катувати!
Безвірні, по мою благали милість,
а щоб до Бога кинутись – катма!
Таким спасіння не спізнать. З них жодне не вціліло.
Ба ні – збрехав… Колись одне дівчисько,
щось років чотирьох, те - кинулось до Бога.
Як не лякав я янголятко чисте, -
вже й шию різав – молиться, небога!
Отут я порадів!
Недовго мучив,-
на небо одіслав те дивне диво.
Бо тут не місце янгольській дитині.
По тому їх добро збираю хутче,
бо важу за платню. І - через тин!
Чугайстрин слухає, мовчить. Лик, наче чорна туча:
- Он хто до нас прийшов – воїтель Божий.
Давно ж нам не було щасливої години!
Ушкваримо ж на радощах, прохожий,
без танців шпарких що ж то за гостини!
- Що? Танцювати? Мні?
Чи ти сказився?
Та я сьогодні пощу, чи ж мислимо?
З тобою? Хоч би з дівкою якою!
Під три чорти ступай, старий гульвіса!
- То з сином затанцюй! Дивись – герой!
Навчить і гопака тебе, і горлиці, і в присяд!
Хапай під боки, синку, та міцніше!
Танцюй його, крути! Не видереться стерво!
Ач, борсається! При у небо, вище!
Неси, жбурляй, метляй понад дерева!
Щоб в танці - скам'янів!
Щоб дух харцизі
коліна власні вибили, огривок
щоб дибки став навіки, щоб наївся
він іклами своїми, щоб на риззя
повитріпався гаспид! За краї
Землі святої нести слід цей виплодок ослизлий!
Пожбуривши у космос ляльку вкляклу,
Чугайстрин проказав: - Ще Каїна такого
споконвіків не бачила Земля!
Аж надто стало в світі духу злого!
Бо занедбали лад
одвічний люде:
батьків не штять, і жон кидають з чадом
безбатченками, наче так і треба.
Сусідам – заздрять. Ба, й себе не люблять, -
правителів – ненавидять. Вертеп
у кожній хаті на столі, і всяк погруз у блуді.
ID:
528904
Рубрика: Поезія, Балада
дата надходження: 09.10.2014 20:59:59
© дата внесення змiн: 09.10.2014 20:59:59
автор: Еkатерина
Вкажіть причину вашої скарги
|
