Колись давно вона прочитала, що є люди дзеркала, почуття яких повністю відбивають почуття оточуючих. Прочитала, вбила собі в голову, але дзеркалом не стала, хоча й намагалась всім довести протилежне.
Вона вперто доводила, що коли він пішов він забрав з собою її почуття до нього. Бо хіба можна кохати того, хто не кохає тебе? Хіба дзеркала показують те, чого нема? І лише вночі ковтаючи сльози, вона усвідомлювала, що її теорії з дзеркалом, до біса неправдива. Але з першим промінням світанку, вона витирала будь-які сліди почуттів і починала доводити всім та загалом і собі, що все навпаки. Його немає, він не кохає її, вона – його.
А до зустрічі з ним теорія з дзеркалом була досить правдивою. Їй ніхто не подобався, вона не будувала тупих ілюзій, лише коли якийсь хлоп починав доводити їй, що вона йому небайдужа, у її душі починало щось ворушитись, прокидатись, там зароджувались почуття. Закінчувала стосунки з хлопцями вона, коли переставала відчувати щось до нього і ніколи не боялась розбити серце йому, бо була впевнена, що він теж охолов до неї.
Тепер вона більше не дзеркало. А, швидше, жалюгідне скло, яке пропускає через себе все світло і всі почуття…