(Розмови про все під ковдрою за північ)
- що будеш пити?
- буду пити воду з очей та рук.
- що робити?
- здійми руку й вимкни світло,
нащо електрика як маєш очі.
- гадаєш тіло променить?
- та ні гадаю в цій кімнаті замало меблів,
гадаю можна грати так наосліп в ерудита -
занурювати пальці у мішечок й тягнути кісточки
складати темряні неологізми,
щоб шортух літер струсканих казав:
а ось вам істина бо істина - безглуздя.
текстовно репліки суфлюють гид обставин.
а крапка змушує інтонувати -
проте про те у темряві навчитися писати
навчитися дивитися наверх не бачити зірок,
а бачити сусідів пики кволі,
великі сяючі у порожньох себе.
- ти думала про чорні діри, ружий тоталітаризм,
про тихлу незначущу старість що чомусь назвали мудрою і з цим залишили
(пустотно теревенить старигань у біле полотно)?
- ти думав про велике місто -
як раптом після апокаліптичних поглинань
на наших вбитих чорними печатками горищах
кропітки людства линуть до фастфуду і жадібно вгризаються,
допоки не співа пісень?
- дивись вже північ, саме час згадати нам
ромкоми зомбі брема стокера тотожності пустотності з безмежжям.
а раптом з виміру сто сьомого
на нас матуся дивиться і бачить руки зсунуті
а також два замислених чола?
- ...емоції - конструкт мені здається,
тож варто відімкнути апарат лише спитавши «нащо?» —
і вже не розумієш власний сміх та сум та сльози.
рахуй-но душі — нуль нуль нуль нуль...
нескінченність порожнечі лізе в рота -
давай вечеряти о другій ночі шматом брі.
— диви диви - там б'ється підозріло жалюзі,
то ніцше слухав нашу проматематичну рівність,
прийшов трусити надлюдиною і красти шанси збереженців!
— зажди, вже говорити тяжко.
мій сміх – отрута, за вікном світає.
— отут спинися, дурень. надобраніч спи.