ПРИРЕЧЕНА, ЗАСУДЖЕНА НАВІКИ (останні дні Лесі Українки)
Надворі ніч. Заснути тяжко.
І проклинаю я життя.
Уста гарячі шепчуть казку,
Безсмертя лине в майбуття.
Чому зірки погасли в небі?
Чому здригається вікно?..
Бажання злились у потребу,
А мрії кинуті в багно.
Танцює кров в холодних жилах.
Набридло жити – і усе.
Немов орел на синіх крилах,
Невинний біль мене несе.
Не плачу я. Я – божевільна.
І чи врятуюсь вже, хто зна…
Ніколи я не буду вільна
Від пут, кайданів, від ярма.
Приречена, засуджена навіки.
Все рветься знову на шматки.
Холодне тіло у каліки
І понівечені квітки.
Життя немає сенсу більше –
Розбили цінний діамант.
Народжені безсмертні вірші,
Вогнем розпечений талант.
В шматках землі нехай спочине,
Життя зів’ялий корінець.
Чи буде правда, чи загине –
Сплетіть калиновий вінець.
Бо ж було слово – і немає,
Стоптали колос молодий.
І мертва птаха не літає,
І нас не чує Прометей.
Стомилась вже, малюю кров’ю.
Ні Афродіти, ні Гермеса…
Горить ненавистю й любов’ю
Забута поетеса.
До речі, цей вірш був відзначений на конкурсі "Весняна хвиля" у Києві поетом Миколою Сингаївським, автором вічних і чуттєвих "Чорнобривців" за "любов до поетичного слова"...
Не забута! Забувають лише манкурти! Та то - полова... Відвіється - зерно буде! Гарний вірш! 
