Мала Наталочка сховалась
В кущах духмяного бузку.
І там собі тихенько гралась -
Давила крейду на муку.
А із садочка долітали
Чудні для Наточки слова.
Бабуся й мама розмовляли,
А в неї пухла голова.
- Я тут іриси прикопаю,
А то щось клумба запуста.
- Та це ж від мене їх ховають,
Як ту сметану від кота.
Мої улюблені цукерки,
Мої іриски прикопать?
Але ж я зможу їх відтерти,
Пофукать, потім розмотать…
Відрила бабині іриси
Мала Наталочка в садку.
А де ж цукерочки? – немає!,
Чи, може, сховані не тут?
Бабуся стежить із віконця:
- Ой, лишенько, що за біда.
Онучка грається на сонці
І квіти з клумби вигріба.
- Онучко, що ти наробила?
Я ж посалила тут квітки!
- Ага, я знаю, ти садила
Мої цукерки у ямки.
Бабусю, ти хіба не знаєш –
Ірисики не проростуть.
Чи їх від мене ти ховаєш,
Бо в мене зубки попадуть?
- Іриси – це, Наталю, квіти,
І їх ще півниками звуть.
І ними не смакують діти,
Вони напровесні цвітуть.
- Як я, бабусю, мало знаю!
Та ти мене всьому навчи,
А то б я півника шукала,
До рук лопату беручи.
