Прийшли вони на місце,
що зветься Гетсиманія,
і Він сказав своїм учням...
У чорну ніч, мальовану по білім,
ішли у напрямку гори безмовні тіні,
де долею покручені оливи
підтримують гілляччям глевку темінь,
що землю кволу так стиска нудьгою,
аж їй, старій, несила ворухнутись,
а якби вміла говорити – ані слова б.
...І мовив учням, стомленим ходою:
“Не спіть. Моліться. А від сну оков
звільніть себе! Залиштеся зі мною...
ох, тяжко як...” – і тихо відійшов.
Й шептав. І шепіт той охриплий
морозив шкіру передсмертним схлипом
давно, здавалося, відмерлим травам:
“Мій Отче! Визволь. Одведи. Позбави
від чаші злої божевілля й болю...
Помилуй... якщо хочеш... чуєш?! Отче...
А ті, з ким крихти хліба розділяв я,
кому Тебе в мені пізнати дано –
їх не прошу забрати, лиш благаю:
в цім світі від лукавого позбави!”
Спускалася сама скорбота в білім
в підніжжя, до подвижників любимих,
а ті – поснули... Залишили!.. Свідки –
старі оливи і гора схолола,
що їй печуть на тім’ї облисілім
печаті сліз Його з кривавим потом...
А онде ніби пні забовваніли...
аж ні – не пні, то гурт якогось люду
і серед нього – тиха тінь Іуди...
Проникливо 
