Танок цей сріблястий Кружляє… -
Спинися - молю!…
Цілункам холодним твоїм
я коритися мушу…
Гостя
Сріблястість, мов ранок,
стрічає земля…
Спинися,
молю я,
стихіє!
А то – захлинуся в конвульсіях я
від того, що в серці жеврі́є.
Сріблястість
довкола...
Усе холодить
і віти квітчає у бісер,
гаптує пухнасту постіль не на мить,
мурує палаци у лісі.
Мете і
хурделить
холодна зима,
чуття ж мої кутає в ніжність –
й мене на цім світі вже, певно, нема:
неволить, в полон бере сніжність.
Холоне в душі моїй поділ клітин,
звело вже від холоду зуби…
Бреду у бархани, спираюсь на тин –
зима вже
доводить
до згуби…
…Та що за халепа?
Пірнаю в буття!
І чим холодніше, тим глибше.
Ще буде й у мене різдвяна кутя,
надіюсь,
не тільки,
не лише!
О, де вже той холод?..
Лиш поклику гук:
пірнаю срібляно... Під ковдру.
А в лісі десь тріснув знеможений сук,
і впав затрухля́вілий стовбур...
…А високо в небі, як завше, веснить
І сріблом
сріблить
срібні душі...
О, Боже, спини оту срібність на мить,
ми ве́сни ж бо любимо дуже!
12.12. 2014
«неволить в полон мене Сніжність…»…заобрійні рядки!!!
Вірш окрилений, надихаючий, перебирає сріблясті струни душі, а моє серце «вкутав у ніжність» ЗАЧАРУВАЛИ!!!
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
З Божого благословіння... 
Не спиняє ще друже! Скільки не прошу... 
Мабуть, на таке здатна тільки сама природа! 
То ж і є наш всесильний Бог! 
Тьопкає трохи...