Танок цей сріблястий Кружляє… -
Спинися - молю!…
Цілункам холодним твоїм
я коритися мушу…
Гостя
Сріблястість, мов ранок,
стрічає земля…
Спинися,
молю я,
стихіє!
А то – захлинуся в конвульсіях я
від того,
що в серці
жеврі́є.
Сріблястість
довкола...
Усе холодить
і віти квітчає у бісер,
гаптує пухнасту постіль
не на мить,
мурує палаци у лісі.
Мете і
хурделить
холодна зима,
чуття ж мої кутає в ніжність –
й мене на цім світі вже, певно, нема:
неволить,
в полон бере
сніжність.
Холоне в душі моїй поділ клітин,
звело вже від холоду зуби…
Бреду у бархани, спираюсь на тин –
зима вже
доводить
до згуби…
…Та що за халепа?
Пірнаю в буття!
І чим холодніше, тим глибше.
Ще буде й у мене різдвяна кутя,
надіюсь,
не тільки,
не лише!
О, де вже той холод?..
Лиш поклику гук:
пірнаю
срібляно...
під ковдру.
...І в лісі десь
тріснув
знеможений сук,
і впав затрухля́вілий стовбур...
…А високо в небі, як завше, веснить
І сріблом
сріблить
срібні душі...
О, Боже, спини
оту срібність
на мить,
Весну ж бо ми любимо дуже!
12.12. 2014
Чого ж так засріблили холодом, пане Олексо? Навіяли тут хурделиць на ЛГ, аж шкода товариша! Проте не можу не відмітити позитив - у вірш проникає науковий підхід:
Холоне в душі моїй поділ клітин…
Тут просто замах на хімію чи фізику ( я не дуже шарю, автору видніше )
А якщо чесно - занадто правдиво холодно! А ми ж любимо життя...
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Тебе не любила… і зараз, мабуть, не люблю…
Лиш твої обійми –
до сказу - запали у душу!…
Олексо,це так несподівано...адже вірш насправді дуже старий...не так старий,як давній... мені дуже приємно,що мої слова надихнули Вас на такий чудовий вірш
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вірш мій теж має бороду, але виставив повторно, бо вхід до нього заблокований...