|
Посвіти мені…
Темінь відступила, вислизнула з кола світла, немов Панночка…
Чому ж тут так темно?
Хмари клубочаться, місто немов в облозі, дощу вже не прагнув ніхто…
Страшно просити більшого, посвіти мені!
Кожна , кожна з тих живих істот, яку застав цей вихор надворі невірними силуетами виднілися на тлі буревію.
Ось вона стихія!
Хмари ковтали верхівки дерев, абриси багатоповерхівок в безвиході хапалися за дроти електромереж , автівки розгублено дивилися ввімкненим фарами у сизу прірву.
Виходу не було.
Мої очі вкрилися пилом.
Тіло! Де ти ?
Я не бачу своїх ніг і рук!
Хочу додому!
На деякий час стіна пилу дрібних камінців, жмутів перекоти поля, порожніх пакетів та недопалків поступалася місцем автівкам , людям… істотам…А за мить, ніби віддихавшись, пітьма з апетитом накинулась на Полтаву.
Я хочу вийти, кричу водієві . Німий салон оживає – декому теж тут виходити.
Ах! Я задихнулася – повітря шаліло!
Мої очі вкрилися пилом.
Посвіти мені , чоловіче!
Блимнув каганець запальнички, біла хустинка піднята, здаюся!!! Протираю очі, чоло - обличчя шорстке, що це?
Додому!
Де я йду , шлях вислизає, грім та вітер штовхає у спину , біжу з гори !
Бідна моя шкіра … Все що було в повітрі, все шкарубке і гостре, колюче і брудне оскверняли її без упину!
За що?
Боляче! Досить! Дайте мені води!
Волаю, Молю! Води!
Запалилося небо!
Все , водночас, що було живого і рухомого кинулося на мене.
Води.
Змити бруд, просто води!
Перекоти поле заштопорилося на вузькому проході , вистрибом долаю перешкоду.
Стоп, потяг гукає у порожнечу! Волає сирена на переїзді !Аааа-а-а….затуляю вуха, втягую голову в плечі , чи то в куди там її тепер діти..
нічого не бачу , чекаю.
Ноги ковзають, босоніжки зраджують , потік несе, а-ах набралася камінців , - боляче…
Ноги! Ноги, вище! Руками балансуй! Махай , махай!
Кричу . Кому кричу , ніхто мене не чує.
Окрім неба! Гаси вогонь, небо!
Вода!
Махаю крилами, вологі рукава змагаються з вітром й дощем, - яка птаха зараз з мене .
Хто ж так літає?
Сміюся! Сміюся ж, бо так страх з мене виходить.
Добре що у мене поклажа важкенька , так якорем тримає коло землі, а крила промоклі безпорадно теліпаються зі мною, чи за мною.
Всміхаюсь своїм думкам…
Дощ надміру, дощ не дратуй мене! Лагідніше, прошу !
Аби був кавалером, вже б ляпаса заробив, а, куди ти поліз, Доще!
Стіну твою подолаю. Облого, пади!
Мокра і брудна.
Я – вода та земля!
Ой , не питай де моя парасоля!
Себе б донести, сміюся - я теж стихія, я теж плачу, крізь сміх, чи то навпаки?
Я ж вдома , посвіти мені , чоловіче!
Дякую…
Тихо. Тепло … ага , ще хтось додасть і сухо… посмійся мені.
Сміюся , тепер просто і щиро сміюся тому що радію, Жива!!!
Вікторія Галай-Колесник .
Полтава .
18.07.16
Картинка з інтернету)
ID:
679854
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 24.07.2016 14:50:18
© дата внесення змiн: 24.07.2016 14:50:18
автор: gala.vita
Вкажіть причину вашої скарги
|
