Ти був завжди присутній в моєму житті,
Та мені від тебе нічого не треба.
Тільки б знати, що дивимося в одне небо
І рахуємо разом ми зорі ясні.
Знаєш, я не посмію до тебе торкнутись,
Тільки б бачити слід твій на чистім снігу
І ступити у нього, прогнавши журбу...
Та не йти за тобою, щоб не спіткнутись.
Нехай пам\\\'ять малює долоні твої,
Такі тепло-несмілі і ласкобагаті.
я у них покладу усі мрії свої
І як рідне дитя буду їх колисати.
Ну а потім невпинно благатиму сни
Крізь розтерзані дні і буденну сірому
Твій задумливий погляд мені принести,
Лише він заспокоїть і зніме утому.
Може ти мене чуєш? Як я уночі
Під віконцем твоїм горе-птахою плачу
І усі твої муки і чую і бачу,
І голубкою сплю на твоєму плечі.
А уранці тебе вітерцем поцілую
І торкнуся сльозою-росою до ніг,
Розжену всі сніги, щоб ступити ти міг,
Сонцерайдужний день на вікні намалюю.
Я твій подих зловлю ненароком в юрбі,
Серед тисяч людей аромат твій почую,
та не бійсь, не спиню і не потурбую.
Лиш піддамся душевній своїй боротьбі.
Стисло чудо-життя навіки мої груди:
І пекельним вогнем, і крильми янголят.
Скільки житиму я - все молитися буду,
Щоб з душі не зникав почуттів зорепад.
