Він підіймається.
Колишній воїн,
герой,
неандерталець вчорашнього дня.
Сьогодні він не повинен вибитися з строю,
він повзе навмання.
Він бачить світло, і на мить думає, це сонце світанку,
та згадує, що це розумний будильник,
і вже десята ранку.
Він бере свій спис,
вдягає шматок хутра на шкірі,
він йде на роботу, він з самого ранку нічого
не гриз.
На хвилинку забувши, що він християнської віри,
він підіймає очі і дивиться на сонце,
і думає, там його Бог,
і там відповідь на питання,
чому він не ходить на полювання,
чому він встає і дивиться крізь маленьке віконце
на жалюгідне місто,
де колись танцювали тигри,
й людину приймали, як рівного їм хижака,
бо їй ставало хисту
вийти і показати, хто вона така.
Або вмерти від подряпини в зубі,
залишившись одним цілим зі світом планети,
повставши у вигляді нащадків,
озер та річок,
не ставлячи собі запитання,
де ти
і хто ти,
а мислячи, як вижити,
і як пережити шок.
Та от колишній могутній волохатий боєць
розплющує очі від хвилинного сну у трамваї,
і бачить, що він - поголений, хирлявий мрець,
і його телефон завиває,
бо щось недовиконав цей чоловік на роботі,
і він киває, його очі нібито й
сірі,
та з них тужливо моляться
звірі.
