Невеличке оповідання, що складається з восьми частин. Наймасштабніший із моїх творів. Надіюсь, що
його прочитають і оцінять з усіх сторін. Буду радий за коригування, поради чи критику.
ГОСТЯ З НЕБА
6. Історія
Доки чоловік копирсався у своїх речах, його гостя встигла знайти за диваном джинсові штани. Вони
були завеликі, але тугий пасок не давав можливості сповзти. Коли незнайомка почула кроки, то
знову вкуталася в ковдру і всілася на диван.
– Ти ж не проти? Я взяла твої штани. Вони тут лежали і я… Я впевнена, що ти про них і забув.
В її голосі з’явився якийсь сором'язливий тон. Ніби жінка шкодувала про скоєне.
– Ні. Ні. Не проти. Звичайно. Тримай свою сорочку. – Він поклав одіж поруч і відвернувся.
Гостя почала шелестіти одягом і водночас говорити:
– Я тебе зчитувала. Здається, на вашу мову це так можна інтерпретувати.
– Га? Про що Ви?
– Ну, знаєш, наче фільм дивишся у прискоренні. Я давно за тобою стежила, але розумієш, у нас є
здібності щоб швидко все дізнаватися. Ви ж бо, люди, навчилися так брехати, що й самі не знаєте,
коли це робите. Я вдяглася. Можеш повертатися.
Григорій зробив глибокий вдих і поглянув на свою гостю, яка чомусь посміхалася.
– Впевнена, у тебе багато запитань. Так?
– Знаєте, жіночко, власне є запитання. Якого біса Ви забули на тому камені? І чому… – незнайомка
різко перебила речення,
– Стоп. По-перше, якби ти знав його так, як я знаю, то не згадував би. По-друге, вибач, що не
представилась. Для мене це в новинку. Хвилювання і все таке. Це, як вперше виїхати на дорогу…
Так. Думаю, порівняння згодиться для тебе. Я була спантеличена і забула, що ви все називаєте
іменами, – незнайомка зробила задумливе обличчя, а потім знову посміхнулася, – якщо пометикувати,
то найбільше мені підійде ім’я Анжела. – Жінка простягла руку, – Давай знайомитися. Хоча я вже знаю,
хто ти.
Люди потиснули руки.
– І ще одне. Можеш не «Викати». Не треба нагадувати зайвий раз про мій вік. Добре?
– Мабуть. А тепер Ви… А тепер ти поясниш, хто ти? – чоловік скривив таку прохальну мармизу, що
будь-хто в той же час виконав би його забаганку.
– Ахах-хах-ха, – Анжела зареготала дзвінким голосом.
Григорій одразу впізнав його. Це той самий голос, який сидів у голові чотири дні і нашіптував
заклики до неба.
– Ні, Гришу, я не з іншої планети. Сміх та й годі. Це ж треба таке вигадати. І чому люди не живуть
реаліями? Вигадуєте щось вічно: НЛО, снігові люди, чудовиська різні?
– Бо ми хочемо вірити в те, що може нас знищити. Люди відчули волю і прийнялися нею активно
користуватися: безкінечні війни, вбивства, ядерні бомби. Мій батько був на війні і я знаю, про що
говорю. А всі ці монстри чи прибульці змушують нас задуматися над тим, що є щось вище за нас.
Ми стали боятися і цей страх пришпорив бажання до самознищення.
– Так, вони в тобі не помилилися. Але я не питала. То було риторичне.
– Гаразд, – підвищеним голосом чоловік випалив фразу, ніби образившись на те, що його промові
не надали належної уваги, і всівся поруч із гостею.
– Не перебивай більше. Мені важко звикнути до мови. Так от. Я – янгол. Мабуть це слово найближче
підходить для пояснення того, ким я є.
– Янгол, що Ви… Ти… Який ще янгол. Думаєш, я повірю у цю нісенітницю?
– У вашій мові немає аналогу, щоб мене описати. Якщо взяти різні релігії, знаєш, там християнство,
іслам, кабала, то янгол підходить найкраще. Хоча всі віри на землі не несуть багато правди. Знову ж
таки, понавигадували аби було простіше вбивати один одного, заради своїх богів. А біс з богами.
Оце вже точно.
«Янгол значить», – подумки говорив Григорій, – «Хоча, якщо покумекати: безсоння, цей метеорит,
гола жінка з неба звалилася. Якщо ти їдеш з глузду, Гришо, то робиш це вельми витончено. Буде,
що буде.
– Отже янгол. І для чого я потрібен вам? Чи тебе Бог за моєю смертю послав?
– Бог? Ахах. Я благаю тебе. Ти йому не потрібен… Як і я, – останнє речення було проговорено з тугою
і печаллю, – Хочеш правду?
– Хочу? Я хочу почути бодай якесь раціональне пояснення. Так. Я хочу почути правду.
– Ти знову перебиваєш. То було риторичне, як і минулого разу. А правда ось яка.
Спочатку Бог створив Всесвіт із планетами і зірками. Він довго спостерігав за їхніми граційними і
ідеальними рухами. Та цього було мало і тоді татко породив нас: богів в одних ваших релігіях, янголів
в інших. Ну, щось таке. Ми спілкувалися, літали на різні планети. Було весело досягати кінця Всесвіту.
Знаєш, наче гумова кулька відбивається від стінки. Але і це йому набридло.
Тоді Бог пішов далі і створив людей. Він дав їм те, чого не мав сам: можливість забирати життя, можливість
отримувати насолоду від собі подібних і можливість сліпо вірити. Люди були найвидатнішими творіннями
Господа. Як би ти бачив, із яким запалом він спостерігав за вами протягом багатьох років.
Бог так захопився, що став сам не свій. Він почав відчувати жагу пристрасті і насилля, любові і болі.
Він так хотів це пережити, що зважився на дуже відчайдушний крок: спуститися на землю у людській
подобі. Пізнавши усі ваші почуття, а з ними і зло, яке ви створили самі, татко не зміг повернутися назад
і навіки погруз у хіті, славі, жадобі та насолоді. І той, кого люди називають дияволом, насправді не ще
одне творіння Господа, не янгол, що впав з небес, а сам Бог.
Звичайно, він не сидить у пеклі, якого, до речі, не існує, як і раю, чистилища чи переродження. Він зараз
десь тут на землі. Можливо заливається алкоголем або поліг у обіймах куртизанок. Не знаю і знати не хочу.
Отака от коротенька історія довжиною у все існування всього. Тому Богу ти не будеш потрібен ніколи.
Напевне, він і не знає про твоє існування. До речі, твоя смерть мені ні до чого. Швидше, навпаки.
В кімнаті запанувала тиша. Григорій намагався переварити всю інформацію, але це тільки частина відповіді
і йому треба було знати більше.
ID:
711137
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.01.2017 16:40:45
© дата внесення змiн: 09.01.2017 16:40:45
автор: Самотня Людина
Вкажіть причину вашої скарги
|
